До Києва  приїхав знаний російський та екс-радянський співак Лєв Лєщенко. Напередодні Дня Перемоги він бере участь у концерті для ветеранів Вітчизняної війни. З цього приводу в УНІАН була скликана прес-конференція. Співак прийшов десь за півгодини до зустрічі з журналістами, ми сиділи в одному з кабінетів агентства, пили каву.

Користуючись нагодою, гріх було не поспілкуватись з людиною, яка має корені в Україні, але вже багато років нерозривно пов’язана з Росією, про наболіле. А що є таким наболілим? Звісно, те, як сьогодні складаються стосунки між нашими людьми та нашими країнами. Або, точніше кажучи, як вони часто не складаються, оскільки між нами пробігає пущена чиїмось вмілими руками “чорна кішка”. Хотілось знати, що думає з цього приводу кумир мільйонів, а, відтак, і людина, яка може впливати на симпатії та антипатії цих мільйонів. Причому по обидва боки кордону.

Але якось не дуже вийшло діалогу.

Відео дня

Я запитав Льва Валер’яновича, чому, на його думку,  останнім часом з кожним роком  погіршується ставлення росіян до українців, і вже практично половина росіян погано ставиться до України. Хто в цьому більше винен, як йому здається – влада, засоби масової інформації, російська еліта, українська  чи ще хтось?

Лєв Валер’янович запротестував. Хто вам таке, мовляв, сказав, це все неправда, ніхто не робить з українців ворогів, це все дурниця. Тут же воздав хвалу російській владі. Мовляв, ми дуже задоволені нашим президентом, нашим прем’єром, 90 відсотків росіян любить свого президента  і вірить своїй владі. Одним словом, все у нас просто чудово, а коли що й не так, то питайте зі своєї влади. Коли у вас, в Україні, 90 відсотків громадян буде вірити владі, все буде чудово.

З останньою тезою важко не погодитись. Влада у нас справді, м’яко кажучи, не ідеальна. Реалістично кажучи, проблемна. В цьому сумнівів немає, і в Україні багато хто з моїх колег-журналістів, а разом з ними і багато людей інших професій, гостро критично налаштовані  до  цієї влади і щиро докладають зусиль, аби якісно змінити її. Однак, так само м’яко кажучи, не сприймається ця теза  в устах громадянина країни з владою путінсько-мєдвєдєвського зразка. Навіть якби на карб їй можна було поставити лише одну політику щодо України і забути про своєрідне утилітарне розуміння свободи слова ( в тому розумінні, що справді незалежних журналістів утилізують, вбиваючи), правосуддя чи економічних свобод.

На жаль, саме свідомі дії російської влади формують у мільйонів росіян вороже ставлення до України та тих, хто в ній живе. Бо скільки б не відмахувався від цього Лєв Валер’янович, йдеться не про чиїсь суб’єктивні оцінки, а про дані соціологічного дослідження структури, чий авторитет Росії чи в світі не піддавався  сумніву – Аналітичного центру Юрія Левади. За результатами опитування, проведеного центром у березні цього року у близько 130 міст Росії, 49 відсотків опитаних погано або дуже погано  ставляться до України, 41 відсоток громадян ставляться добре або дуже добре і ще 9 відсотків не змогли відповісти. (Для порівняння, в Україні картина протилежна  - за даними Київського міжнародного інституту соціології, отриманими в березні того ж року, добре або дуже добре до Росії ставляться 90 відсотків громадян України і лише 6 відсотків ставляться навпаки, погано або дуже погано ( ще 4 відсотки не визначились).

Тож хто вселяє цю ненависть росіянам? Російські засоби масової інформації, поставлені під тотальний контроль саме тією владою, яку за словами Льва Лєщенка, любить 90 відсотків росіян. Ці засоби маніпулюють фактами, цифрами та всім  іншим, чим можна маніпулювати, аби створювати з України образ ворога. І це лише одна, нехай навіть принципова деталь тієї загальної політики, яку проводить російська влада, і той штрих до розуміння демократії, як вона її розуміє. Звісно, можна було перекласти всю вину на російські засоби масової інформації, але хто, як не влада своєю криваво-цинічною політикою щодо мас медіа ( тут варто згадати лише долю Ганни Політковської чи Юрія Щекочихіна, і більше говорити нічого не треба) зробила їх саме такими.

Лєв Валер’янович ще раз відмахнувся від соціологічних викладок, мовляв, все це нісенітниця, соціологія бреше, а всі біди від вашого, українського, керівництва ( аргументи ті самі – націоналісти, затискають російську мову, прославляють фашистів, ставлять пам’ятники бандерівцям і таке інше).

Одне слово, достукатись до зірки з якоюсь альтернативною думкою виявилось неможливим.

Звісно, ви можете сказати: чого причепився до людини? Що,  Лєв Лєщенко не має права бути в щирому захопленні від російської влади і так же щиро вважати, що всі біди від влади української?

Має. Питання у мірі і почутті відповідальності. З того, кому дано мало, і питати особливо нічого. З того ж, кому доля відпустила талант, визнаний мільйонами, хто зміг стати кумиром для цих мільйонів, і запитується великою мірою. Інтелігенція в будь-якій країні тому й має право претендувати на звання еліти, що має місію допомагати людям зростати – естетично, етично, духовно, а не опускатись. В цьому сенсі, напевне, українська інтелігенція має зробити все можливе, аби допомогти країні якісно оновити свою владу. Але є місія і у російської інтелігенції, і вона може полягати саме в тому, аби допомогти російському суспільству тверезо оцінити свою владу, допомогти мільйонам людей  поглянути на багато речей та явищ у цьому світі, в тому числі на Україну,  власними очима, а не очима Путіна чи Медведєва.

В Росії, безумовно, є такі люди. Але під час цієї розмови ще раз подумалось, наскільки їх критично мало. Самих лише Шендеровича, Каспарова, Афанасьєва та ще не багатьох людей критично явно не досить, аби змінити щось. Це важко збагнути, куди за лічені роки вони поділись в Росії -  мислячі, відкриті, здатні мати власну думку інтелігенти, але ми бачимо, як феєрично талановиті, потужні люди стають микитами михалковими, холуйськи обслуговуючи цю владу, підтираючи за нею всі криваво-блюзнірські дії і радіючи цяцькам, званням чи почестям,  яким справжні інтелігенти не надають ніякої ваги.

Звичайно, я не вимагаю від Льва Лєщенка думати так, як думаю я. Все, що хотілося б -  це лише спробувати почути нас, зрозуміти. Казав йому про те, що він, на відміну від мільйонів росіян, уявлення яких про Україну формуються прирученими владою російськими ЗМІ, він буває в Україні, знає, що тут відбувається, а відтак, може реально співставити це з тією пропагандою, яку веде російська влада проти України. Але й це не було почуто Львом Валер’яновичем. Він залишився при твердому переконанні, що все зло від тих, хто не любить Медвєдєва з Путіним, а все добро – від останніх.

Прикро. Ми, тут, в Україні, не можемо не бути вдячними справді народному артистові за те, що він приїхав, за те, що ветерани в переддень Перемоги побувають на його концерті. Ми знаємо, як люди  будуть плакати, втираючи сльози, коли він співатиме своїм неповторним голосом легендарне “Этот День Победы..», і мільйони людей будуть йому за це вдячні. Жаль лише, що коли нас зберуться навіть мільйони і спробують донести ті думки, які намагався донести автор цих рядків, він нас не почує.

Медвєдєв на вухо наступив.

А, може, Путін.

Олександр Харченко, головний редактор УНІАН