Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, вочевидь ще з часів першого прем’єрства, поставила собі завдання-максимум налагодити ексклюзивний канал комунікації з Кремлем...
Прийнято вважати, що дипломатія – це мистецтво можливого. Це аксіома для всіх країн, окрім, очевидно, України. Тільки в нас Голова держави, гарант Конституції може розпочати переговори про перегляд газових угод із Росією з відверто жорстких заяв щодо Кремля. Можливу реакцію керівників Росії передбачити неважко. Щоправда, при цьому всі ми чуємо, що Віктор Андрійович щиро любить пересічного росіянина, який не несе відповідальність за дії та заяви власної політичної еліти. Таке враження, що вибивати підвищені тарифи на транспортування газу та знижувати його ціну для України український Президент буде не з Дмитром Медведєвим, а з “маленькими росіянами”.
Україна може пишатися новими, після Помаранчевої революції 2004 року, демократичними традиціями, свободою слова та публічністю політичного спілкування. За всім цим приїхали до нас знані авторитети в журналістиці – Савик Шустер та Євген Кисельов. Але чому ніхто не каже, що авторитет та рейтинг того ж таки Путіна сьогодні після майже трьох каденцій не опускається нижче від 50%? Натомість Президент Ющенко, увійшовши у владу з такими ж показниками, через чотири роки відходить у історію з набагато нижчим електоральним показником.
Звісно, можна сказати, що це очевидна доля будь-якого реформатора, який наважився на потрібні, але жорсткі соціально-економічні, структурні реформи в демократичній державі. Але в нашому випадку структурного реформування не було. А те, що може нагадувати таку діяльність, дуже важко пов’язати з Ющенком. І при всьому цьому з боку команди Президента лунають жорсткі заяви та претензії на адресу колишніх партнерів, щодо залишків політичної команди, очевидних та прихованих опонентів, представників інших гілок влади, урешті-решт – власного народу.
За всю каденцію Ющенка у взаєминах України та Росії склалася парадоксальна ситуація: Президент України вдає, що він є беззаперечним авторитетом для Кремля, натомість політична влада Росії вдає, що нинішній Глава держави Україна – тимчасова незручність, помилка історії, яка буде виправлена на найближчих виборах. Звідси – оригінальний спосіб спілкування між президентами (згадайте зразки епістолярного жанру), проблеми в газовій сфері, гучні скандали із залученням Європи, публічне ігнорування інститутів влади країн-сусідів. Чи можемо ми говорити, що це зміцнює демократичні традиції в Україні, посилює авторитет нашої влади на міжнародній та внутрішній арені, зміцнює економічну незалежність Української держави?..
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, вочевидь ще з часів першого прем’єрства, поставила собі завдання-максимум налагодити ексклюзивний канал комунікації з Кремлем. І це після того, як Путін дозволив собі вкрай нерозважливу однобічну ставку на Януковича на попередніх президентських виборах. Що маємо сьогодні? Політичні напівмаргінали та представники другого ешелону російської політичної еліти традиційно підтримують ПР та Януковича, здійснюють політичні візити й роздають почесні грамоти. Натомість мало хто може заперечувати, що сьогодні беззаперечний лідер електоральних симпатій у Росії Володимир Путін розмовляє в Україні виключно з Юлією Тимошенко. І це стосується не тільки питань газопостачання, а й міждержавного співробітництва в усіх сферах суспільного життя. При цьому від Тимошенко не вимагають порушувати питання російської мови, перегляду статусу Тузли чи визнання Абхазії та Південної Осетії. І цьому порозумінню не стає на заваді ефективний діалог глави українського уряду з Заходом. Ще одним доказом такого спілкування, яке є вигідним для обох країн, стала зустріч у Ялті на засіданні глав урядів країн СНД.
Отже, маємо дві моделі міждержавних відносин. Яка з цих моделей відповідає національним інтересам? Хто з виразників цих стратегічних схем є більшим захисником національних інтересів, а хто з політичних лідерів і кандидатів у президенти є більшою загрозою для суверенітету? Звісно, усі крапки над “і” розставить історія. Але вона робиться сьогодні, нами, саме тут і саме в цей час. Тому відповідь кожен, принаймні для себе, повинен дати сьогодні.
В Україні почали потроху відходити від наслідків міжнародної фінансової кризи. Але досі немає відповіді на головне питання – як виходити з внутрішньої політичної кризи. Натомість загострення передвиборчої боротьби спричиняє і кризу міждержавних взаємин. І якщо раніше більшість вітчизняних політологів стверджувала, що російську карту в Україні розігрували з Москви, то сьогодні ми стаємо свідками, як Кремль перетворюють на фактор української політики вітчизняні лідери громадської думки. Більше того, актуалізуючи в суспільстві тему можливості чи неможливості приватизації української ГТС, приходу на стратегічні об’єкти української економіки російського капіталу, перегляду статусу Криму, команда Президента фактично підштовхує до таких дій своїх зовнішніх опонентів. Кому від дискусії на цю тему буде краще? Де ті докази національної зради, про яки говорили в СП? Хто захистить нас від цієї зради й хто понесе відповідальність у разі, якщо все це – відверта брехня? Врешті-решт, країна має таку кількість резонансних справ, що справедливе завершення судовими вироками навіть 5 відсотків з них вистачило б для наочної реалізації гасла “бандитам – тюрми”.
Нашим кандидатам є на чому будувати кампанію всередині України. І не варто в нашу внутрішню дискусію втягувати зовнішніх авторитетів.
Ні Вашингтон, ні Брюссель, а ні Москва не розв’яжуть за нас наші внутрішні проблеми. То, може, настав час припинити озиратись у різні сторони світу, а зовнішню політику здійснювати виходячи з тих можливостей, які є в України? І вибираючи між багатовекторністю або одновекторністю, можливо, варто вести “рівнонаближену політику”, що й намагається робити Юлія Тимошенко, з нашими усіма партнерами – як Сходу, так і Заходу?..
Віталій Бала, директор Агентства моделювання ситуацій
