Суспільну роль інститутів, відповідальних за реалізацію державної інформаційної політики можна порівняти з мозком, який своїми імпульсами змушує інші частини тіла діяти осмислено та злагоджено. Тільки-но порушується логічність імпульсів, як утрачається загальна координація й організм стає безпорадним. Політична система в Україні ніколи не відзначалася досконалістю, і тому її інформаційні імпульси не сформували цілісний образ самодостатньої країни. В умовах нейтральних 90-х та початку 2000-х це було помітно, але не критично. Але з 2005-го, відколи відбувається нагнітання зовнішнього тиску на Україну, насамперед російського, загроза політичного паралічу держави Україна стає дедалі очевиднішою.
Володимир Путін: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина?»
Протягом останнього року спостерігається суттєва трансформація російської політики щодо України. Фрагментарні антиукраїнські загострення, спрямовані на позбавлення України важливих, але не визначальних чинників існування держави, переросли в стратегію тотального наступу. Її суть – протягом найближчих року-двох «русифікувати» ключові чинники існування Української держави.
Стратегія цієї спецоперації полягає в домінуванні російської (фактично антиукраїнської) політики в нашому гуманітарному просторі, збільшенні впливу на діяльність органів державної влади, політичних сил, громадських організацій.
Офіційний Кремль змінив роль в Україні з активного, хоча й відстороненого провокатора, на безпосереднього агресивного учасника. За даними моніторингу, з усього масиву негативної інформації про Україну 80% припадає на російські ЗМІ.
Україна втратила інформаційний простір держави й швидко втрачає в цілому гуманітарний. Під російський вплив переходять ключові сегменти промисловості, енергетики, фінансово-банківської сфери.
Російські політтехнологи консультують штаби всіх рейтингових кандидатів у Президенти, окрім чинного Глави держави, і вже готують політичні партії для участі проросійських сил у парламентській кампанії. Інформаційну політику на найпопулярнішому каналі «Інтер» (власник якого досі числиться першим заступником голови СБУ), визначає людина, якій беззастережно довіряли вести прямі лінії з Путіним. «Натуралізовані» в Україні російські ЗМІ принаймні раз на тиждень видають убивчі антиукраїнські матеріали.
Мета «кремлівських мічурінців» – виростити в Україні псевдоеліту з неукраїнськими цінностями, готову невимушено поступитися вже матеріальними чинниками національної безпеки.
Безсумнівно, Кремль зробив ставки на своїх кандидатів у президенти України – як основних, так і технічних. Очевидно, що ті мусили дати гарантії повернення кредиту довіри за рахунок національних інтересів.
Малоймовірно, що комусь із них удасться після перемоги обнулити рахунок за принципом: «усім кому винен – пробачаю». Маючи справу з пітерським полковником, треба бути готовим, що йдучи з ним на обід без краватки, звідти доведеться повернутися без сукні.
Дмитро Медведєв: “Я надеюсь, что у руля этого государства встанут силы более прагматично настроенные по отношению к нашим контактам”
Офіційний Кремль не зупинятиметься й лише нарощуватиме оберти. Його поспіх і радикалізація пояснюються обмеженістю політичного життя нинішніх фаворитів в Україні. Нині чинне політичне покоління є останнім, яке виховане в рабстві, і воно збереже вплив лише до президентських виборів-2015. Далі суспільна лояльність до РФ в Україні спадатиме через оновлення еліт, утвердження інших світоглядних цінностей, посилення європейської політичної орієнтації.
Якщо Україна вистоїть наступні п’ять років, вона відбудеться як самодостатня держава. Водночас вона приречена, якщо в ближчі місяці й тижні не вибудує «імунну систему» проти інформаційної агресії.
Насамперед ідеться про реорганізацію державної інформаційної машини. Нині всі відомства, відповідальні за інформаційну політику та протидію впливам, діють розбалансовано, без розуміння стратегії, але з усвідомленням власних бізнес-інтересів.
В Україні немає цілісної державної інформаційної політики. Існують фрагментарні ідеї, які без політичної волі та консолідації всіх гілок влади, не спроможні стати реалізованими системними рішеннями. Головна причина полягає в партизації та комерціалізації сфери. Тактичні інтереси окремих політичних і фінансових груп переважили стратегічні – державні.
Першою цеглиною в інформаційний фундамент України має стати структурна реформа відповідних інституцій. Необхідно визначити уповноважений державний орган, відповідальний за координацію органів влади у сфері моніторингу й аналізу інформаційних загроз. Такі функції найбільше властиві СБУ, де є досвідчені фахівці зі знанням маніпуляційних технологій. Системну роботу можна налагодити після незначної корекції правової бази, що регламентує діяльність СБУ, та посилення відповідних підрозділів.
Необхідно прискорено готувати установчі документи для створення центрального органу виконавчої влади – Міністерства масових комунікацій (Міністерства гуманітарного розвитку) на заміну чинному Держкомтелерадіо. Останній змушений займатися здебільшого утриманням державних підприємств та системи ОДТРК, висвітленням чужих подій та безкінечними звітами, замість створення ідеологічного продукту. Ці функції важливі, але не визначальні для захисту суспільства, якому оголошено інформаційну війну.
Віктор Черномирдін: «Украинца и русского за столом не отличишь – рожи у нас одинаковые»
На новий орган має бути покладено повну відповідальність та координаційну роль за вироблення та здійснення державної інформаційної політики. Уже з 2011-го ці функції мають бути підкріплені відповідними бюджетними видатками.
Потребує якісного втілення інформаційно-комунікативна функція держави. Ідеться про створення позитивного образу країни та про системну протидію антиукраїнським політико-психологічним маніпуляціям. Нове міністерство в тісній координації з дотичними органами має відповідати за розробку та поширення стратегічних державних месиджів. Міністр міг би отримати статус головного державного речника з питань національної безпеки. Схожа система діє в Німеччині, де державний речник є головою Федерального відомства преси та інформації. Аналогічні міністерства є в більшості країн світу (в Ізраїлі – Міністерство пропаганди), тож Україні не варто витрачати час на дискусії щодо доречності цієї ідеї.
Визначальними принципами діяльності нового міністерства мають стати незалежність, позапартійність і професіоналізм. У тому, що це не просто заяложені слова, а нагальна потреба, можна переконатися, проаналізувавши безвольні й бездарні коментарі офіційного посадовця МЗС щодо висловлювань Путіна на адресу України. Вони є кращим свідченням того, що інформаційного міністра треба обирати не з кондитерів, які освоюють російський ринок карамелі, а серед людей, котрі мають професійний авторитет та чесну репутацію.
Якісно новим завданням держави, зокрема МЗС та нового міністерства є політична консолідація нашої майже 20-мільйонної діаспори. Якщо в західних країнах (США, Канада, Велика Британія) вона має проукраїнський вплив на державні установи та суспільну думку, то офіційна тримільйонна діаспора в РФ не має жодних можливостей для національного розвитку.
Завдання держави – налагодити комунікацію з українськими організаціями РФ і з їхньою допомогою посилити свій вплив у цій країні. Діяти треба відомими методами: створювати у ключових регіонах РФ національні культурно-інформаційні центри та стимулювати діяльність українських громадських організацій. Треба виходити на регіони, де компактно мешкають наші співвітчизники, з якісним програмним продуктом, який пропагує Україну, її культуру, сучасні національні пріоритети.
Олександр Солженіцин: «На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее как враждебную»
Для України не буде ефективною тактика зустрічного інформаційного знищення. Наша влада позбавлена харизми просвітленого диктатора й не має належного медіа-ресурсу. До того ж, психологія українського суспільства не налаштована на пошук зовнішнього ворога, винного у внутрішніх негараздах.
Українська інформаційна політика щодо РФ має будуватися за принципами дзеркального ставлення, а також об’єктивного й різнобічного висвітлення процесів у самій РФ. Перший принцип визначається недоречністю розкидання дефіцитного бісеру перед російськими політиками з огляду на їх антиукраїнське збудження. Українські месиджі щодо оцінки російських реалій мають бути об’єктивними, але жорсткими. Треба виправляти кріпосну осанку й позбуватися страху образити євразійських братів.
Другий принцип полягає в необхідності об’єктивного висвітлення в українських медіа всіх процесів у РФ. Замість пасивного споживання матеріалів зі штампом кремлівського «ОТК», нашим ЗМІ треба розширювати тематичний спектр, збільшуючи кореспондентську мережу в РФ. Якщо російська пропаганда приховує окремі теми, то це не привід для українських ЗМІ дивитися на світ через ті самі викривлені окуляри. Відтінки російської «демократії», невідомі російському народові, мають бути доступними хоча б українцям.
Ми не маємо бути статистами в нав’язаній нам дискусії щодо ролі російської мови в Україні. Треба ініціювати власну – щодо статусу української у РФ. Най краща реакція на московський «плач Ярославни» – заспівати власну партію з Росії. Українці, яким у РФ не дають можливості навчати дітей рідною мовою, мусять надати мовній дискусії глибшого звучання. Чому 160 національностей РФ представлені лише однією державною мовою... Чому там немає жодної української школи чи університету… Чи є політика РФ порушенням європейських принципів підтримки національних меншин…
Українці мають право бачити й чути ширше коло російських політичних експертів, замість «субпродукту», виписаного в Україну. Тому, окрім Жириновського чи Затуліна разом з місцевими «корніловими», наш народ має чути відмінну від офіційної думку справжніх російських інтелектуалів Каспарова чи Шендеровича. Гра від оборони в розрахунку на випадкову контратаку приречена на поразку. Тільки наступальна атака здатна зламати невтішну для України тенденцію.
Борис Єльцин: «Встал утром – подумай, что ты сделал для Украины»
Звісна річ, офіційна українська влада не може й не має нав’язувати ЗМІ недемократичні та дискримінаційні канони висвітлення. Так само вона не повинна визначати мовникам географію розташування їхніх корпунктів. Усе має відбуватися добровільно, але з урахуванням вимог закону та національних інтересів. Україна дає теле-, радіомовникам можливість вести бізнес і має право вимагати від них розуміння державних пріоритетів та соціальної відповідальності.
Держава у вигляді відповідних інституцій є єдиним суб’єктом, що визначає правила, обов’язкові для виконання. У процесі визначення умов ліцензування та контролю за дотриманням ліцензій існує законне поле для досягнення суспільно важливих компромісів між мовником і державою. Такими можуть бути розширення кореспондентської мережі в стратегічно важливих для України країнах, збільшення частки програм відповідного спрямування, трансляція стратегічних месиджів.
Зусилля державних інституцій та комерційних мовників мають бути спрямовані в єдиному руслі. Стимулюючи мовників до розширення географії мовлення, держава має проводити зустрічну політику, спрямовану на посилення української присутності у світі.
У цьому контексті важливими завданнями є розширення мережі закордонних представництв Укрінформу (нині їх лише 11) та реформування Всесвітньої служби УТР. Нині з огляду на тотальне недофінансування навіть обмеженого бюджету УТР не спроможний запровадити англомовну, російськомовну та інші версії. Без належного фінансування УТР залишиться джерелом натхнення для українського емігранта, замість того, щоб бути механізмом захисту українських інтересів.
Процес розбудови системи захисту інформаційного простору захлинеться без наведення порядку в діяльності Нацради України з питань телебачення і радіомовлення – відповідальної за ліцензійну й програмну політику держави.
Ця установа, маючи статус позавідомчого конституційного органу, є непідконтрольною вищим інституціям і поступово перетворилася на автономний анклав у системі державної влади. Нацрада не звітувалася перед Верховною Радою з 2005 року всупереч закону, який передбачає обов’язковість щорічного звіту перед парламентом і Президентом.
Логіку її дій можна пояснити, користуючись образним мисленням кількаразового віце-прем’єра, який називав МОЗ установою з продажу ліків. Нацрада фактично розподіляє стратегічний державний ресурс, уникаючи державного контролю. Її реформування має розпочатися з незалежного аудиту та звіту за останні чотири роки діяльності. Подальшими кроками мають стати кадрове оновлення, перевірка законності окремих рішень та відповідні звернення до суду у випадку порушення інтересів держави, а також прийняття відповідних змін у законодавстві.
Віктор Черномирдін: «Главным партнером для Украины по выходу из кризиса должна быть Украина»
Світова практика свідчить, що в розвинених країнах поряд із лібералізацією, створенням сприятливих економічних та політичних умов для розвитку інформаційної галузі посилюються важелі впливу держави в цій сфері. Органи влади виступають найбільшими виробниками інформаційного продукту. У США понад 60% відомостей про діяльність держави продукується самою державою, установлено суворі обмеження з видачі ліцензій на іноземне мовлення на території країни. Ізраїль та США практикують формування закритих статей держбюджету для інформаційної сфери. Державний інформаційний арсенал провідних країн сягає до 40% і успішно функціонує поруч із суспільними та комерційними ЗМІ.
В Україні треба виводити з глухого кута ситуацію з суспільним мовленням. Невизначеність призводить до руйнації ключових державних мовників – НТКУ та НРКУ. Закиди щодо втрати державою впливу на ці ЗМІ після їх усуспільнення надумані. Навпаки, цей процес дасть державі змогу не тільки зберегти їх, а й отримати ефективніші канали інформування через підвищення якості їхнього продукту.
Механізм співпраці з суспільними та іншими ЗМІ закладено в законі про порядок висвітлення у ЗМІ діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні. Відповідного до нього всі органи державної влади та місцевого самоврядування у своїх кошторисах зобов`язані передбачати витрати на висвітлення своєї діяльності в ЗМІ. Ця вимога має стати обов’язковою вже з 2010-го.
...Аналіз відкритих і закритих джерел дає змогу зробити висновок, що без жорсткого реагування існування держави Україна вимірюється навіть не роками, а місяцями, а в окремих аспектах – днями. Відсутність розумних і узгоджених інформаційних імпульсів, знесилює державний організм України, позбавляє її можливості захищатися й робить легкою здобиччю. Україна – уже навіть не учасник інформаційної війни. Це напівзагнаний звір на царському полюванні...
Андрій Масальський, медіа-експерт
