Кучма – українець. І Лазаренко – теж українець. Литвин, Ющенко, Янукович, Тимошенко – усі вони ментальні українці, що б там не говорили про чиєсь етнічне коріння. Усі вони продемонстрували український політичний почерк – казнокрадство, кумівство, будівництво «хат» за державний кошт, включення родичів, секретарок і водіїв у партійні списки....
У світовій філософії та психології усталилося поняття zeitgeist – Дух Часу. Якщо спробувати охарактеризувати Дух нинішньої України, то спадають на думку два панівних явища – тотальна недовіра всіх до всього та егоїстична боротьба за виживання. Причому це спостерігається на будь-якому рівні – і пересічний громадянин, і представник владної верхівки займаються одним і тим самим. Звісно, кожен у межах своїх «компетенцій». Як вийти з такого стану суспільної свідомості?
Український політичний почерк
Вважаю, що було б помилкою звужувати причини всіх проблем до накладання глобальної фінансової кризи на кризу внутрішньополітичну. Усім відомо, що Польща та прибалтійські країни мали на початку 90-их не кращі стартові можливості для розвитку, ніж Україна. Але вони давно подолали стадію державного становлення, у якій ми буксуємо досі. Чому ж українці, така працьовита нація, досі не змогли збудувати багату й розвинуту державу? У чому справа?
У свідомості!
Почнемо з того, що ми, українці, у своїй більшості є носіями дрібнобуржуазної психології. Це значить, що головна цінність для нас – приватна власність, достаток власної сім’ї та найближчих родичів.
За даними цьогорічного дослідження соціологічної групи “Рейтинг”, найбільше радощі в житті українцям приносить родина (понад 60%), діти (47%), друзі (37%). П’ятірку рейтингу української радості замикають перегляд телевізора (32%) та гроші (27%). Українець – людина «домашня». І в цьому немає нічого поганого.
Власний дім-сад-город (ставок, млинок, джип, завод, пароход і т.д.) є мікрокосмосом, у межах якого лежать усі основні життєві цілі українця. Заради цих цілком земних стимулів ми здатні демонструвати дива працьовитості.
Але... Щоб це працювало на інтереси цілої країни, потрібна диктатура закону й рівні правила гри для всіх!
Саме відсутність таких стримувальних чинників призводить до бажання «гребти під себе», щойно українець добивається бодай найменшої влади. Звідси – сімейно-клановий тип політичної культури, точніше антикультури. Прилаштувався сам – прилаштуй сина, брата, кума, свата і… збагачуйся! Ширших завдань український політик насправді собі не ставить. Вискочивши на державний олімп, він продовжує жити вузькими інтересами своєї сім’ї, але при цьому отримує вже зовсім інші можливості, неконтрольований «розмах».
Треба раз і назавжди визнати, що всі ці люди не є «чужорідними наростами» на народному тілі. Вони ніякі не «варяги». Вони рідні. Рідніше нікуди. Вони такі ж українці, лише з більш авантюрним складом мислення. Кучма – українець. І Лазаренко – теж українець. Литвин, Ющенко, Янукович, Тимошенко – усі вони ментальні українці, що б там не говорили про чиєсь етнічне коріння. Усі вони продемонстрували український політичний почерк – казнокрадство, кумівство, будівництво «хат» за державний кошт, включення родичів, секретарок і водіїв у партійні списки. Не меншою мірою цьому почеркові притаманна безідейність і брак стратегічних завдань на рівні держави. Адже для того, щоб «гребти під себе», не потрібна ні ідеологія, ні геополітична стратегія.
Анархія у виконанні влади
Закріпившись у владі, авантюрний українець стає безконтрольним паразитом і герметизується в межах свого сімейно-політичного клану. Разом із тим, усі ці клани та «кланчики» становлять одну корупційну систему й при потребі знаходять одне з одним спільну мову – мову грошей. Торг завжди доречний.
Тотальний правовий нігілізм представників української влади робить їх рушійною силою анархії. Найстрашніше, що ми вже звикли до такого національного парадоксу. Хто найбільше порушує закони в Україні? Ті, хто ці закони ухвалює! Депутат Лозинський – герой нашого часу. Та і як народним обранцям виконувати закон, якщо вони навіть на роботу до сесійної зали з’явитися не спроможні?
Анархізм – притлумлена, але цілком актуальна риса української ментальності. Не даремно махновщина на наших землях була доволі потужним рухом, який на перших порах визнавав Ленін. Навіть українець, наділений владними повноваженнями, не поважає саму владу як принцип, як набір спільних правил гри. Він хоче грати без правил – образно кажучи, не в шашки, а в «чапаєва». І користується цим привілеєм по максимуму.
У душі український політик залишається анархічним, тому не дотримується навіть елементарних правил дорожнього руху. Численні смертельні ДТП з вини депутатів, мерів та їхніх нащадків – тому доказ. Ці безголові вершники женуть на своїх джипах, як на тачанках – рятуйся хто може.
На бізнесово-політичному рівні анархізм проявляється в дедалі частіших рейдерських атаках на майно і підприємства. Експерти стверджують, що більша частина власності в Україні спірна, тобто сумнівна з правової точки зору, отже, її можна відсудити і перевідсудити не один раз.
Боротьба за виживання
Багатьом здається, що феномен виборів-2010 полягає в найбільшому за всю історію України рівні недовіри до кандидатів. Так, усі вони давно втратили обличчя, хоча й обвішали своїми фізіями кожен стовп. Нема на що дивитися. Але проблема насправді значно ширша. Вона – у відсутності моральних авторитетів суспільства. Не дивно, що їх немає серед політиків. Дивно те, що їх немає і поза політикою.
У 2004 році, коли Ліна Костенко стала довіреною особою кандидата Віктора Ющенка, це був сигнал для частини інтелігенції, яка вагалася з вибором. Не знаю, чи жалкує тепер велика поетеса про той свій вчинок. Ясно лише, що в нинішніх умовах такий сигнал уже б не спрацював. А те, що серед довірених осіб кандидатів і зараз є світочі української культури, академіки й філософи, означає лише одне: вони також втратили обличчя.
Ця виборча кампанія просякнута духом тваринного виживання. Головні претенденти на трон свідомі того, що в разі поразки будуть розчавлені і втратять джерела сімейного збагачення. У них відберуть бізнес, який вони свого часу теж у когось відібрали. У них украдуть накрадене. Рівень дискусії між кандидатами принизливо низький – наприклад, коли один захищає привласнену державну резиденцію від іншого.
Їм, із їхніми апетитами, вже сьогодні не вистачає грошей. Тому так дешево, тупо і брудно вони воюють одне з одним. Саме воюють. Звідси походить і агресивний передвиборчий лексикон – всі утворюють «фронти» й «армії», збираються щось «рятувати» або «руйнувати». Хто ж будуватиме?
Промовиста деталь: нині і президент, і прем’єр, і голова найбільшої фракції парламенту критикують владу, хоча елементарна логіка підказує, що власне вони й уособлюють владу.
Ці вибори не мають нічого спільного з конкуренцією ідей та програм. Влада потрібна кандидатам, лише щоб вижити, тобто не бути відлученими від «корита». Тим більш абсурдною виглядає ситуація, в якій опинився виборець. Його сімейний бюджет підкошений кризою, зростанням цін і безробіттям. Він теж перейнятий виживанням на своєму рівні – хто розпилює заводський станок на металолом, хто намагається торгувати збіжжям.
Народ не вірить ні умовній владі, ні умовній опозиції, які вже не раз мінялися місцями з однаково плачевними наслідками для нього самого. Єдиний спосіб зберегти власне обличчя для виборця полягає в тому, щоб не віддавати свій голос за жодну з «морд», які його вже не раз зрадили. Тобто в ідеалі ці вибори мали би бути провалені через неявку електорату, а всі дискредитовані кандидати не мали би права боротися за владу в майбутньому. Однак чинне законодавство не передбачає таких сценаріїв.
Українці таки проголосують. Скрутивши дулю в кишені й вернучи носи від власного вибору. Чому? Можливо, тому що мазохізм – теж національна риса. А, можливо, підсвідомо багато хто з нас виправдовує своїх обранців, відчуваючи, що на їхньому місці поводився б так само – піднімав би сім’ю, підтягував родичів, поліпшував житлові умови…
Держава як спільний проект
Напередодні виборів 2010 року варто згадати минулу президентську кампанію. По суті, шість років тому ми спостерігали унікальний момент, коли більшість українців повилазили зі своїх «крайніх хат» і солідарно відстояли свій вибір. Помилка тільки в тому, що після цього ми позалазили назад у свої хати з почуттям виконаного обов’язку. А своїх обранців треба контролювати щоденно і щонічно – завжди. Інакше вони, як ми вже знаємо, втрачають обличчя.
Мусимо визнати, що українська влада в нинішньому варіанті є безглуздою. По суті, це навіть не влада, а система грабежу, яка засмокче і пережує будь-кого, хто в неї потрапить. Тому, на превеликий жаль, нові вибори за будь-якого результату будуть безрезультатними.
Можливо, комусь здасться дивним те, що я, профспілковий лідер, переймаюся питаннями політики і національної психології. Але насправді саме профспілки – як рух солідарності і правової освіти громадян – можуть допомогти подолати найбільш «ризиковані» риси національного характеру українців. А відтак – і забезпечити державний розвиток України.
Попри нинішню слабкість і політизованість профспілкового руху України, він однак є структурованою системою, що об’єднує за професіональним принципом усе суспільство. Профспілкові організації присутні в усіх галузях економіки, в усіх без винятку сферах життя суспільства. Вони й мають бути основою громадянського суспільства. Тому завдання профспілкового руху – консолідуватися і консолідувати суспільство, давши йому нові психологічні основи.
Діяти слід через конкретні профспілкові соціальні програми. Зокрема, саме профспілки здатні займатися правовим просвітництвом, яке допоможе членам українського суспільства позбутися дріб’язкового та егоїстичного погляду на світ, відчути солідарність у боротьбі за якість життя кожного працівника. Конкретний приклад – безплатні юридичні консультації, які Національний форум профспілок надає працівникам в усіх регіонах. Подібних проектів, які би підвищували правову свідомість громадян, може бути безліч.
По-друге, профспілки, за умови їхньої масовості й ефективності, здатні здійснювати правовий контроль за діяльністю влади та роботодавців. Тобто вони можуть результативно протистояти корупції, яка нині пронизує весь суспільний організм. Для цього потрібно підвищити інформаційну присутність профспілок у суспільстві, оприлюднювати всі факти корупційних взаємин на кожному підприємстві, установі, в кожному органі влади та державі в цілому. Користь від такої антикорупційної діяльності абсолютно матеріальна. Наприклад, після низки позовів і звернень Національного форуму профспілок в Україні виплачено понад 90 млн. грн. штучно створеної заборгованості із зарплат.
Немає нічого поганого в тому, що національною ідеєю українців залишається достаток власної сім’ї. Але профспілки мають добитися, щоб ця психологія працювала на користь інтересів усієї країни. Бажання якісно жити є чудовим стимулом для якісної праці. У правовій державі достаток кожного лише примножиться і виллється в загальнодержавне багатство і розвиток. А анархізм і корупція, врешті-решт, ставлять під загрозу достаток будь-якої сім’ї, навіть «гетьманської».
Тому завдання профспілок – конкретними діями добиватися створення робочих місць і високих зарплат для працівників, які якісно працюють. Гідна зарплата – єдина гарантія від хабарництва і злочинності. Праця і законна винагорода за працю – це головні ідейні орієнтири змін у країні.
Тільки професійні спілки можуть змусити бізнес бути соціально відповідальним, коли роботодавець є не лише експлуататором робочої сили, а й забезпечує її відпочинок і розвиток. Прикладом такої роботи є «Рейтинг найгірших роботодавців України», який НФПУ регулярно оприлюднює.
Врешті-решт, на основі профспілок і нової «трудової ментальності», яку вони прищеплять українському суспільству, можлива поява відповідальної еліти, яка змінить квазі-еліту нинішню. Нова генерація лідерів має заслужити моральний авторитет. Вона визнаватиме не лише свої персональні проекти (дім-сад-город), а втілюватиме в життя й більш глобальні завдання. Держава – це спільний глобальний проект усього народу. І цей проект передбачає необхідність спільних правил гри, тобто законів, які має визнавати кожен – від двірника до Президента.
Мирослав Якібчук, голова Національного форуму профспілок України
