Назва статті – іронія над усталеним висловом «утома від України». Я чув про таку «втому» під час президентства Кучми, а в листопаді 2008-го в західній пресі почали говорити про «втому від нинішньої України» – уже президента Ющенка.
Пам’ятається, півроку тому Брукінгс-Інститут (заснований у 1916 році впливовий вашингтонський think tank) видав рекомендації адміністрації президента США Барака Обами щодо роботи з Україною. Серед них: якщо в Україні глава держави і прем’єр не почнуть співпрацювати, зусилля США виявляться мінімально результативними. Пізніше голова Єврокомісії Баррозу у зверненні до українського народу у зв’язку з Днями Європи сказав про необхідність «терміново проводити системні реформи, які можуть бути спочатку болючими, але дадуть змогу залишити велику спадщину майбутнім поколінням».
Захід послідовний. Пам’ятаю, як 28 липня 2005 року на слуханнях у Конгресі США тодішній заступник держсекретаря США Ден Фрід стверджував: «Нове українське керівництво не використало політичний капітал, який воно отримало під час Помаранчевої революції для перетворення України на державу з ринковою економікою». І ще одна цитата від Фріда: «Практично жоден посткомуністичний уряд, який починав економічні реформи, не було переобрано. Урядам, котрі починають реформи, віддають належне набагато пізніше, можна сказати, посмертно. Але ми також знаємо, що альтернативи ринковим реформам немає».
За Конфуцієм, розпочинати слід із «виправлення імен», тобто повернення словам їхнього справжнього змісту. Спробуємо повернути сенс деяким симулякрам із дипломатичного лексикону.
Спочатку про «персональні стосунки». Якість нинішньої української влади така, що чинний глава держави та її прем’єр не співпрацюватимуть ніколи. Це треба запам’ятати і їм на Заході, і нам в Україні.
Щодо реформ. У тім то й справа, що ніхто в Україні не хотів і не хоче очолювати посткомуністичний уряд, який здійснює економічні реформи й тому не переобиратися. Усі хочуть, щоб їх переобрали. А реформи потрібні. Наприклад у ЖКГ. І ще політики повинні припинити брати хабарі. Ось і всі реформи.
Смішно говорити про українських політиків, які «піклуються про спадок майбутнім поколінням». Україна останніх років виразно продемонструвала: альтернатива ринковим реформам є, і не одна. Це, як мінімум бездіяльність, що супроводжується нескінченними обіцянками. Але не тільки це.
Не слід судити про владу з намірів, а тільки за конкретними результатами; сказано в Євангелії від Матвія: «За плодами їх пізнаєте їх». Нам запропонували єдину національну ідеологію, тоді як за Конституцією жодна ідеологія не визнається обов`язковою. Нам запропонували права нації замість прав людини. Єдину помісну церкву замість особистої свободи віросповідання. Національне суспільство – замість громадянського суспільства. De facto забули про конституційну норму «український народ – громадяни України всіх національностей». Костянтин Паустовський, Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Михайло Булгаков, Олександр Купрін, Віктор Некрасов виявилися «меншими українцями», ніж Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Микола Лисенко, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стус. Чому видатних синів України, не українців за національністю, нині навіть не згадують на сайті Міністерства закордонних справ?
Робити Україну «українською» виявилося набагато приємніше, ніж проводити реформи. Але нам потрібно набагато більше реформ, ніж тільки в енергосекторі. Це Захід може чекати реформ. Їх не може чекати Україна, розвалюється інфраструктура її міст, де незабаром настане граничний термін експлуатації теплотрас і ліфтів.
У браку реформ є і провина Заходу. У геополітичному плані США та їхні союзники, імовірно, отримали від нинішнього керівництва України все, що хотіли, включаючи взаємодію щодо ПРО, план зі створення американської дипломатичної місії в Криму й навіть призначення колишньої співробітниці спецслужб Великобританії Бріджит Остін радником голови Служби безпеки України. Не отримали лише контингент у Афганістані.
Не дозволимо собі забути: 15 січня 2008 ми дізналися від американського сенатора Річарда Лугара про звернення президента Ющенка, прем’єр-міністра Тимошенко та спікера парламенту Яценюка про приєднання до натовського ПДЧ.
Леонід Данилович Кучма якось сказав мені, що перемогу Віктора Януковича у 2004-му «абсолютно б не сприйняв Захід, у тому числі й США». Зворотний бік цього питання добре відомий Стівену Пайферу, нині – одному з аналітиків Брукінгс-Інституту, автора рекомендацій Обамі. 7 грудня 1999 року, під час його перебування послом США в Україні, переобраному президенту Кучмі у Вашингтоні назвали Ющенка як майбутнього прем’єр-міністра України. Відтоді США й утримуються від публічних негативних оцінок діяльності Ющенка, заплющуючи очі на все, що роблять під його крилом українські «реформатори».
Зворотний бік – фаворитам пробачають те, що не прощають іншим, і їхні помилки замовчують, а незаконні дії оголошують «труднощами зростання демократії». Показова, наприклад, відсутність публічної реакції США на пересування внутрішніх військ до Києва у травні 2007 року – наказом глави держави. Тільки 9 червня 2007 посол США в Україні Тейлор заявив, що «ми були занепокоєні тим, що потенційне зіткнення, у якому могли брати участь сили Міністерства внутрішніх справ, могло залишити Україну менш об’єднаною. Тобто були моменти, коли ми відчували серйозну стурбованість». Стурбованість, нехай навіть серйозна – це все?
У цьому році віце-президент США Джо Байден у Києві зустрічався з усіма кандидатами на вищий державний пост України. Новопризначений посол США в Україні Теффт, заяви якого в 2004-му і 2005 році пам’ятаю добре не тільки я, також зустрівся з усіма кандидатами.
Щоб не бути заручниками особистих симпатій до своїх українських фаворитів, США повинні не провокувати фаворитизм. Будуючи відносини з усіма політиками, з народом, з великими й не дуже підприємцями, з журналістами – і все напряму, без посередників.
Тоді й складеться ситуація, коли у Вашингтоні не стануть червоніти після чергового «бзіка» фаворита, що вирвався з-під контролю, а ми – дивуватися, як можна було не уникнути очевидної проблеми. І всі ми – не шкодуватимемо за безцільно втраченим часом. Нашого життя та історії України.
В’ячеслав Піховшек
