Після президентських виборів 1999 року Олександр Мороз, який традиційно посів третє місце, був такий ображений на виборців, що не цілком політкоректно обізвав їх баранами і висловився в тому дусі, що, мовляв, не дозріли вони ще до статусу народу. Тепер уже і не згадати, хто і ким там насправді виявився - народ, що загнав себе в безвихідь вибору між Кучмою і Симоненком, чи Сан Санич, що підстрибом кинувся в капкан «Канівської четвірки» імені Є.К.Марчука. Мова загалом не про це. Мова про те, чи мають право політики ображатися на «електорат».

Питання зовсім не науково-етичне, а суто практичне в конкретних нинішніх умовах. Якщо самі аутсайдери виборчої кампанії ще прагнуть стримуватися (хоч би публічно - а раптом станеться диво), але в обслуги й прихильних ЗМІ дедалі частіше прориваються нотки роздратування. Ким? Та виборцями ж! Які не змогли, самі розумієте, оцінити чергового Ім’ярека - такого нового і перспективного, такого кваліфікованого і некон`юнктурного, врешті-решт - такого молодого, п`ятдесятидворічного!

– Ах ви, країна пі***сів! – голосить обслуга, – отак вам всім і треба! І пливіть собі тихенько добре освоєним руслом до закономірного фіналу.

Відео дня

ВИНАХІДНИКИ МУЗИКИ

Цю логіку і це роздратування зрозуміти неважко, але прийняти не можна ніяк. Можна було б пригадати хрестоматійне: «іншого народу у мене для вас немає». Але іронізувати немає бажання. Тому що і насправді дуже вже сумно виглядає практично неминучий у фіналі вибір з двох не-менших лих.

Ось тільки звинувачувати наших виборців у даному конкретному випадку абсолютно несправедливо. Уся провина – на невдалих конкурентах Юлії Володимирівни і Віктора Федоровича, які програють з нищівним рахунком кампанію, зовсім не безнадійну на початкових етапах.

Саме вони із своїми чудовими спонсорами і великомудрими політтехнологами влаштували з виключно важливих виборів вражаючу демонстрацію власної неадекватності. Є в усіх цих діячах щось від героя Сергія Мартінсона зі старої комедії «Антон Іванович сердиться» – такого собі «креативника» музичного фронту. «Музику треба не складати, а винаходити», – виголошувало дарування. І «винайшло» – за дуже додаткові кошти – шедевр технології, який виявився вкраденою у Чапліна мелодією «По улице ходила большая крокодила».

Скажіть, будь ласка, ким треба вважати співвітчизників, які реєструють кандидата «Василя Васильовича Противсіх»? Не має абсолютно ніякого значення, для якого «стратегічного завдання» це вигадано – відтягти в когось (в кого?!!) якусь кількість голосів, знизити негативний психологічний ефект від високого рівня голосування «проти всіх», або лише ввести за його квотою додаткових людей до виборчкомів.

Зрозуміло, що в основу «креативу» лягли дані опитувань, згідно з якими близько 10% виборців збираються прийти на виборчі ділянки, щоб заявити про свою недовіру до всіх кандидатів. Виключно характерно для нинішньої кампанії, що знайшлися стратеги, які вирішили робити ставку на падіння освітнього рівня громадян України. І, відповідно, на те, що вони і справді не зможуть розібратися – де графа «проти всіх», а де – назва одного з претендентів.

А можливо, це ще тонший розрахунок – на «прикол»? В тому сенсі, що розберуться, звісно, але проголосують «по приколу». Шкода турбувати таких дотепних людей, просто поділюся одним міркуванням – абсолютно не дотепним і зовсім простим. А саме: якщо падіння довіри суспільства до «еліт» досягло рівня, коли 10% виборців (а в другому турі – 15–20%) не вважають за можливе віддати свій голос жодному з півтори дюжини кандидатів, які представляє весь спектр тих самих «еліт» – це означає, що суспільство не в тому настрої, щоб веселитися і «приколюватися».

Дуже вже знаковим виявився сюжет для нинішнього сезону – коли всі основні ставки робляться на «креатифф» і на побудови, які й умоглядними назвати складно, – оскільки вони не просто не суперечать реальності, а не мають до неї взагалі ніякого стосунку.

КОНІ НЕ ВИННІ

Справедливості заради необхідно уточнити: і провина, і відповідальність на 18 висуванцях лежить далеко не рівна. У рахунок не йдуть клоуни та інструментальні («технічні») фігури. Більшість кандидатів – від Богословської і Бродського до Противсіха й Супрун – підпадають або під одне з цих визначень, або під обидва. Хоча деякі (Костенко, Тягнибок та ін.), ймовірно, уявляють, що насправді належать до третьої категорії – до тих, хто своєю участю в президентських виборах створює для себе і своєї політичної сили «заділ на майбутнє».

Треба сказати, що цю фантазію – про «заділ» – схоже, «втюхали» й соліднішим учасникам, на зразок Литвина й Тігіпка. Про них йтиметься нижче. А з Противсіха чи Супрун – який може бути попит?

Узяти хоч би Михайла Бродського. Його мотиви з самого початку були прозорі, як гірський струмок – враховуючи довгу і різноманітну історію політичної діяльності кандидата. Він і відповідав очікуванням, здаючи свої кандидатські квоти, обіцяючи сенсаційні викриття й виступаючи із заявами, які не викликають ніякого резонансу. Не тому, що не «сенсаційні» і навіть не тому, що неправдиві (навіть останнє – про причетність леді Ю до вбивства Євгена Щербаня – Бог його знає, раптом правда?). Просто з 2004 року Михайло Юрійович стільки всього наозвучував, що його дуже важко сприймати серйозно. Ніхто і не сприймає - окрім тих, хто користується його послугами. Але це вже знову напрацювання «креатиффників».

Повторюся – ні Бродський, ні Тягнибок, і ніхто з цієї когорти в реальності ні на які серйозні результати не розраховував і конкурувати з Тимошенко і Януковичем не міг.

З тієї ж причини відповідальність за збереження фаворитами лідерства не несуть Віктор Ющенко і Петро Симоненко – хоча, суто гіпотетично, навіть у них є шанси стати бронзовими призерами. Проте перспективи секретаря КПУ відпочатку жорстко обмежені рамками специфічного ультралівого електорату, а рейтинг особистої непопулярності діючого Президента такий, що ніяка, навіть конгеніальна кампанія не здатна хоч би наблизити його до другої сходинки.

ПЕРШІ НЕПРОХІДНІ

Уже саме словосполучення «перший непрохідний», взяте як слоган виборчої кампанії, заслуговує на те, щоб «креатиффника», який його придумав, придушити де-небудь осторонь. Тому що, визнавши себе «непрохідним» (без різниці – «першим» чи вісімнадцятим) кандидат повинен знімати свою кандидатуру з виборів. Те, що політик, публічно і мало не декларативно констатувавши свою «непрохідність», продовжує морочити виборцям голову, одразу ж ставить під сумнів його щирість і адекватність. Але є і плюс. Я б навіть сказав – історичний внесок.

І по суті, і формально слоган Анатолія Гриценка мав бути визнаний девізом всієї нинішньої кампанії. По-перше, тому, що цілком серйозні претенденти за півроку не змогли поколивати початковий розклад і так і залишилися всім гуртом в аутсайдерах. І по-друге, тому, що «перформенс» і безглузді літературні знахідки стали наймоднішими і найпоширенішими моделями виборчого сезону 2009 року.

Серйозно – ну що означають, хоч з якої точки зору, слова «перший непрохідний»? Що конкретно кандидат Гриценко А.С. неодмінно пройде в другий тур і там так само неодмінно кому-небудь програє? Чи те, що він упевнено претендує на третю позицію? І перша, і друга, і будь-яка інша інтерпретація в найкращому випадку – нісенітниця, а фактично – просто брехня, або, якщо хочете, – нічим не підкріплені хвастощі.

Ні на якому етапі політичного процесу екс-міністр оборони не був у носіях ні другого, ні третього, ні хоч би п`ятого рейтингу. Що не дивно, враховуючи методи ведення кампанії, де центральним номером став виїзд кандидата на кілька тижнів «в народ», «в глибинку». До Павлограда. Здавалося б – виїхали і виїхали. Але скільки ж було розчарування і навіть публічно виголошених образ, за те, що не помітили, не оцінили і не піднесли!

Не розбиратиму цей географічний перформенс – боюся наговорити грубощів. Тим більше що набагато цікавішою і показною була реакція на те, що такий геніальний «креатифф» не дав негайно стратегічного «прориву». Зокрема, дружина кандидата Гриценка пояснювала (у програмі Савіка Шустера 24.09), що ходіння в народ зовсім не було передвиборним піаром, оскільки навіть для її особистих знайомих (Порошенка й Шуфріча) це безприкладний захід пройшов непоміченим.

Хід думки насправді унікальний: акція, здійснена в розпал виборчих перегонів, оголошується не-піаром, оскільки вона ж не дала піар-ефекту!

Не варто і питати: на якій настільки віддаленій планеті живуть ці недурні і, загалом, талановиті люди? Та на тій самій, на яку переселилися Яценюк, Тігіпко, Литвин і іже з ними, якщо не з домочадцями, то з усіма своїми штабами.

СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ

Не-інопланетяне рано чи пізно запідозрили б, що ефект від плакатів, які заповнили країну, «Країні потрібний Литвин» сильно втрачається від того, що твердження це робиться від імені самого Володимира Михайловича. Рятує спікерських штабістів тільки майор Мельниченко. Його викриття (знову ж таки – може, і справедливі, хто його зна?) стануть хоч якийсь «відмазкою», коли запитають – чому Литвина немає в другому турі?

У команди Яценюка таких «відмазок» не буде. Там взагалі біда. Дивлячись в якійсь програмі, як Арсеній Петрович виспівує: «А нам все равно, а нам все равно», – мимоволі замислюєшся – вони свого патрона і справді так ненавидять? Або – «нічого особистого» – просто поспішають «поховати», щоб після виборів можна було безкарно ігнорувати всі можливі, в тому числі й фінансові, претензії все ще молодого, але вже зовсім не такого перспективного політика?

Інша справа – Тігіпко. У нього, мабуть, зібралися справжні естети й інтелектуали. Там головна ставка зроблена на Книгу. І на те, що Сергій Леонідович – «сам її написав!» Слово честі, штабні Сергія Тігіпка так всім і кажуть, і навіть упевнені, що це незнищенний козир у виборчій кампанії. Щоправда, особисто мені не випадало зустріти жодну людину, яка б у це повірила, або хоч би таку, яка цю книгу прочитала.

Це один з найзагадковіших комплексів нашого істеблішменту. Усі пишуть книжки і страшенно цим пишаються, навіть якщо їх участь обмежується прізвищем на обкладинці. І чекають, що вдячні сучасники оцінять письменницьку працю, віддавши голоси на виборах. Проблема – в даному випадку, одна з проблем кандидата Тігипко – полягає в тому, що Сергій Леонідович висувався кандидатом на посаду Президента України. А не на отримання державної премії з літератури. Мабуть, необхідно уточнити: це не одне й те саме.

Повертаючись до головного питання – чому з 4–5 кандидатів, кожний з яких на початку кампанії виглядав цілком перспективно, особливо з урахуванням реальної існуючої в суспільстві втоми від Тимошенко, Ющенка і Януковича, – жодному не вдалося зробити «прорив»? Відповідь одна: тому що вони і не намагалися.

У цій кампанії було багато чого. Було очікування «саморозпаду» рейтингів фаворитів. Були нескінченні інтриги взаємного позиціонування. Були акції і заходи, обговорювати які дивовижно захопливо – у своєму колі. Були переговори – одне з одним, з фаворитами, з Президентом, з інвесторами, з представниками зарубіжних «центрів впливу».

Перераховувати можна довго. І все це, мабуть, і насправді складна робота, навіть утомлює. За таких навантажень неважко забути виборців. У яких абсолютно інші проблеми, інші погляди, інші критерії оцінок гламурных заходів і політичних «перформенсів».

* * *

Ніхто з «молодих і перспективних» не зміг пред`явити співгромадянам зрозумілу для них (а не для своїх партнерів/суперників і їх штабістів) альтернативу «старій гвардії». Та що там! Не змогли створити хоч би видимість такої альтернативи!

Мені можуть закинути, що я ставлю в провину кандидатам те, що вони виявилися нездатні обдурити виборців. Але це зовсім не так. Мова про інше.

В одній із своїх класичних праць Сіріл Н. Паркінсон зазначав, що хоча не можна виключати того, що працівники туристичного агентства, яке випустило привабливий рекламний буклет, здатні тільки на це (на випуск буклетів), проте віддавати перевагу слід все-таки саме їм. Тому що «люди, які нездатні видати привабливу брошуру, швидше за все взагалі ні на що не здатні».

Про це і мова.

Валерій Зайцев, «Нові Грані», спеціально для УНІАН