Після заяви російського прем’єр-міністра Володимира Путіна про неприпустимість “українізації” серед моїх знайомих великої популярності набула стаття князя Миколи Трубецького «До Української проблеми», опублікована в 5-ій книзі «Євразійського сучасника», у Парижі 1927 року.
До речі: Микола Трубецькой (1890–1938), князь, видатний російський учений-мовознавець (de facto засновник фонології – галузі мовознавства) і мислитель, стверджує, що з ХVIII століття вся московська культура – по суті українська культура.
У своїй статті Микола Трубецькой пише, що з середини ХV століття існували дві різні культури: її Московська редакція – відсталіша і Західноруська (Київська) – розвиненіша. І що московським правителям пропонувалося зробити серйозний, але принизливий для національного самолюбства вибір. Прийняти московську культуру – образити українців, прийняти українську – образити московітів.
«Українці, – писав Трубецькой, – вважали московську редакцію руської культури зіпсованою завдяки неписьменності москвичів, докоряли москвичам відсутністю шкіл і чванилися перед ними постановкою шкільної справи. Москвичі ж вважали українську (західноруську) редакцію руської культури зіпсованою завдяки єретичному латинсько-польському впливу. Розсудливі люди розуміли, що в цій суперечці кожна зі сторін була одночасно і права і неправа, що великоросам треба було заводити школи, а українцям – позбутися багатьох рис».
Перші кроки з українізації, за версією князя Трубецького, були зроблені до Петра, це – «виправлення» богослужебних книг (тобто заміна московської редакції цих книг редакцією українською) і вся реформа Никона. У цій сфері було проведено повну уніфікацію, причому великоруське було замінено українським». А Петро Перший це завдання завершив.
Цитую: «Цар Петро поставив собі за мету європеїзувати російську культуру. Зрозуміло, що для виконання цього завдання могла згодитися тільки західноруська, українська редакція руської культури, що вже ввібрала в себе деякі елементи європейської культури (у польській редакції цієї останньої) і що виявляла тенденцію до подальшої еволюції в тому ж напрямі. Навпаки, великоруська редакція руської культури, завдяки своєму підкресленому європофобству й тенденції до самодостатності, була не тільки непридатна для цілей Петра, а й навіть прямо заважала досягненню цієї мети. Тому Петро цю великоруську редакцію руської культури постарався зовсім викоренити й знищити, і єдиною редакцією руської культури, яка слугувала відправною точкою для подальшого розвитку, зробив українську редакцію. Таким чином, стара великоруська, московська культура за Петра померла; та культура, яка з часів Петра живе й розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури».
Микола Трубецькой ілюструє свою тезу такими прикладами.
«Церковнослов’янською мовою, яка послужила основою «слов’яно-руської» літературної мови петрівської та післяпетровської епохи, є саме церковнослов’янська мова київської редакції.
З часів Петра російська поезія старого великоруського типу остаточно пішла «в народ»: для вищих (у культурному сенсі) шарів суспільства відтепер стала існувати тільки поетична традиція, що бере свій початок із західноруських силабічних віршів церковнослов’янською мовою.
Російська оповідна прозова література післяпетрівського періоду примикає саме до цієї західноруської традиції перекладних повістей: тубільна московська традиція загинула, так і не встигнувши цілком розвинутися.
Москва ознайомилася з цією українською проповідницькою традицією задовго до Петра. За Петра ж знамениті оратори-українці Феофан Прокопович і Стефан Яворський остаточно закріпили цю традицію. Уся російська риторика післяпетрівського періоду – як церковна, так і світська, – походить саме з цієї української традиції, а не з традиції московської, яка так і загинула остаточно, не залишивши про себе інших свідчень, окрім указівок, які можна знайти у творах розколовчителів, на зразок Авакума.
Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов`язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що у всіх своїх сферах післяпетрівська російська література є прямим продовженням західноруської, української літературної традиції.
Ту саму картину ми спостерігаємо й у інших видах мистецтва – у галузі музики, як вокальної (переважно церковної), так і інструментальної, у галузі живопису (де великоруська традиція продовжувала жити лише в старообрядців, а весь післяпетрівський російський іконопис та портретопис зводиться до традиції західноруської), і у галузі церковної архітектури (тобто того єдиного виду архітектури, у якому за «російським стилем» визнавалися відомі права). Але це все примикання до західноруських традицій і відкидання московських традицій спостерігається не тільки в мистецтвах, а й у решті сторін духовної культури післяпетрівскої Росії».
Щоправда, з висновками Микола Сергійович підгуляв. Кажучи, що російська культура пішла від української, він надалі фактично відмовляє українській культурі в праві на самостійний розвиток. Спочатку він припускає, що національні українські настрої зростають як реакція на більшовизм, що український націоналізм – це лише прояв неприйняття радянського ладу. Потім, розмірковуючи про перспективи нової спільноруської культури на території України, дає зрозуміти, що суто малоруська культура, яка існує паралельно, має майбутнє тільки як частина російської культури, тобто вона має бути вставлена в будову загальноросійської культури й застерігає проти крайового сепаратизму.
Пробачимо Миколі Сергійовичеві написані 75 років тому застереження від «крайового сепаратизму», відтоді на цій території відбулися найнеймовірніші речі. А двічі розпад імперії дав українській культурі шанс, який вона використала стовідсотково. Але українська культура з обох її поверхів (під верхнім її поверхом Трубецькой розуміє ту частину культури, що звернена «до вищого духовного розумового життя», а «нижній поверх» прив`язує до народного коріння) у всіх її виявах продовжує живити російську культуру. І треба відзначити, що є сфери, у яких цей процес глибоко взаємний. Але історична правота історика виявляється в тому, що й сьогодні, через 75 років після написання статті, українське неприйняття російства дуже часто є реакцією на більшовизм – уже новий, «реставрований» нинішніми російськими властями більшовизм і брак демократії.
Маша Міщенко
