У секонд-хенді я не була роки півтора. Одного дня я виявила, що вартість шмоток на розпродажах практично не дорожча, ніж у секондах, а пахне в торгових центрах все-таки приємніше. Але, розпрощавшись із ним, однак, до секонд-хенду ставилася з повагою. Просто наші дівчатка-жіночки, та й бабусі, які реально обмежують себе в коштах, там легко можуть відчути себе героїнями фільму «Красуня». Вони тягнуть з метро «Лісова» величезні пакети, і думаю, що щасливі не менше, ніж, наприклад, дружина Михайла Бродського (це ж він – прихильник закриття секонд-хенду), яка робить покупки в якому-небудь «Саннаханті».
Я, за великим рахунком, і не знала, що хтось знову підняв руку на секонд. Просто вчора я поспілкувалася з однією знайомою, і вона запросила мене в секонд подивитися англійські тканини.
– Запевняю тебе, в Інтернеті тканини з англійським принтом Лори Ешлі коштують не менше ста доларів за метр. Ти побачиш, що туди привозять. Там нові тканини, там стоїть оригінальний принт, що свідчить, що вони виготовлені в Англії, я взяла на текстиль, – щебетала вона в трубку, благаючи при цьому нікому не говорити, щоб туди не набігло панночок, яких все розкуплять. (Вибач, люба).
Моя подруга знає про текстиль усе. Вона серйозно замається рукоділлям. Рукоділлям, якщо пройти відповідні науки і досягти рівня майстерності, можна заробити не менше, ніж написанням книг. Тому я пішла в секонд, по-перше, на екскурсію, а по-друге, щоб послухати її лекцію про англійський текстиль.
Там майже нічого не змінилося. Ті самі зазивні крики арабів:
– Розпродаж, було п`ять, стало два за п`ять. Все було, ніколи так не було. “Все, что нужно для души, только не карандаши”, – співучо припрошував якийсь син Сходу.
– “Новый завоз, новый привоз. Чай, кофе, капучино, горячий мужчина”, – перераховував кількість очікуваних благ власник іншого «бутіка».
Торговці «якісним товаром із Європи» (так зазвичай називають секонд) явно не повторювали старих слоганів. Вони оновлювали не тільки асортимент, але й рекламні тексти.
– Кто мимо шагает, тот много теряет, – повторювала якась вже українська підрядчиця услід за своїм темношкірим працедавцем.
Я візначила, що цей вид шопінгу знову став модним. Біля величезних куп товпилися люди.
– Тобі доведеться попрацювати, – оголосила мені моя подруга.
– Ти ж сказала, що дивимося тільки тканини, – чинила опір я.
– Я збираю перламутрові гудзики і складаю їх у скляні банки з корковою кришкою. Ми зараз із тобою знайдемо серед цього старі кофти з натуральним перламутром. І я зріжу гудзики.
Пригадавши, що ця сама подруга, потрапивши в будь-який музей, чи то в Пітері або Нью-Йорку, шукає мені магнітики з імпресіоністами, яких я збираю, я покірно стала перебирати ганчір’я.
– Чому ти просто не купиш кольорові камінчики в сувенірному відділі, це не так дорого, – бурчала я.
– Тому що перламутр – це мати перлів, адже це мушлі, а не якісь камінчики, – пояснювала подруга.
Я почала прислухатися до інших розмов. Якась пенсіонерка, розповідала, як вона розпускає светри, ось саме з такого вигляду шерсти, і які виходять чудові нитки, що раніше такі можна було купити в Москві. Її така ж немолода співбесідниця ділилася, як вона добре допомагає дітям, що її молодим ніколи ходити, а все, що вона купує і переробляє, вони носять із задоволенням, і на вечірки, і на роботу.
Поки моя подруга розплачувалася і зрізала перламутрові гудзики (залишивши речі біля найближчого смітника), я слухала іншу розмову. Продавці збиралися йти на акції протесту проти закриття секондів.
– Вас знову закривають? – здивувалася я.
– Так. І на цей раз хочуть це зробити серйозно.
Я подумки прикинула, у скільки обходитиметься нова фурнітура любителькам красивого шиття. А потім подивилася на пенсіонерок, які відразу посмутнішали. Вони не зможуть робити своїм дітям такі потрібні подарунки. Втім, тут були не тільки пенсіонерки, мами з дітками, підлітки. До секонду явно повернулася колишня популярність.
– Кому вони хочуть допомогти? – обурилася моя сусідка. – Вітчизняній легкій промисловості? Це й так дорого. Чи китайській промисловості? Хочуть нас на Троєщину вигнати?
Светри на цих купах коштували від трьох до п`ятнадцяти гривень. Для родин, чий бюджет вкладається у якісь дві-три тисячі гривень, секонд – справжній порятунок. І це можливість для дітей, чиї мами вміють рукодільничати, добре виглядати. Напевно, королю матраців складно зрозуміти, що таке дитячі комплекси з приводу речей. І неможливо зрозуміти, як це зводити кінці з кінцями в бюджеті дві-три тисячі гривень.
Настрій був зіпсований. Якось дуже шкода стало людей. І пригадала себе в дитинстві, порожні полиці магазинів. Лихоманку, коли перед першим вересня неможливо знайти нове взуття, і, нарешті, сотні однакових, як близнята пар черевичків, які всі ми носили в наше піонерське дитинство.
Ми, нарешті, добралися до текстильних наметів. Там усе було зроблено за останнім словом. Утримувачі «бутиків» явно слідували смаку якихось пристойних магазинів. Тканини були розкладені на стелажах. Дешевих стелажах, але все-таки.
– Дивися, – шепотіла мені подруга, – не захоплюйся голосно, бо я не зможу торгуватися.
Тут дійсно було багато тканин. Чудових відрізів з англійськими візерунками, що неначе зійшли з каталога музею Вікторії і Альберта, з принтом «зроблено в Об`єднаному Королівстві Великої Британії».
Ми обговорили, як вона могла б їх використати.
– А зараз у тебе ще одна маленька робота, – оголосила мені подруга.
– Знову гудзики?
– Ні, ти пам`ятаєш, що я збираюся зробити шовкову ковдру з клаптиків?
Моя подруга збиралася зробити шовкове покривало з клаптиків чоловічих хустинок, які вкладають у кишеню піджака. Але обов`язкова умова: вони повинні бути тільки натурального шовку. Їх треба багато. Оскільки в покривалі повинні поєднуватися візерунки, колір і таке інше, то їх потрібно сотні. Таку кількість можна було знайти тільки в секонді. І то не за один рік. Ми пішли за хустинками (благо їх володарі в них не сякаються).
У Києві з`явилися магазини текстилю і клаптикового рукоділля. Але ціни на сировину тут неспівставні з секондом. І я підійшла до купи з шовковими шарфами і хустками. Мене навіть умовляти не довелося перебирати ці речі. Мені дуже хотілося, щоб моя подруга закінчила цю клаптикову шовкову ковдру. Мій скромний внесок у мистецтво рукоділля. І в мистецтво не сумувати і бути дизайнером навіть у кризовій Україні.
Маша Міщенко
