Богдана Матіяш, дуже молода і дуже талановита поетка, написала мені, що хоч вона й страшенно далека від політики, але стояти осторонь не хоче. Ідеться, звісно, про мовний законопроект і яким би чином узяти участь у протесті проти нього, поки він ще не став законом. «А чи не мали би письменники, – запитує Богдана, – якось приєднатися до протесту, якимось листом хай же, як більше немає чим?»
Я відповів їй приблизно так. Я не вірю в те, що черговий лист певної письменницької спільноти якось змінить ситуацію. Ми вперше маємо владу, яка цілковито ігнорує те, що їй хочеться проігнорувати, слугуючи досконалим прикладом старої приказки «Говори до гори, а гора горою». Починаючи з 1 жовтня ця влада, до того ж, фактично опинилася в руках однієї самодержавної людини, глухої і некомпетентної.
Та й як почати цього листа, до кого в ньому звертатися? Позаяк формально законопроект має розглядатись у Верховній Раді, то, значить, до депутатів. Тобто цей лист мав би починатися словами: «Шановні народні депутати»... А які вони мені «шановні»? Зовсім ні, навіть навпаки. Ані Єфремов, ані Гриневецький, ані тим більше Симоненко, ані всі-всі-всі – як можна звертатися до них «шановні», якщо вони вороги всього українського й агентурні шавки сусідньої країни? Чесно було б, якщо вже до них звертатися, почати того листа словами: «Нікчемні покидьки народні депутати». Тільки от вони його, того листа, й читати не захочуть після такого чесного вступного акорду. Якщо ще й до того ж я виступлю в такому листі підписантом, то це для «них» буде лише додатковим подразником, аби зробити все по-своєму. Ми з «ними» у своїх почуттях взаємні.
Далі я написав Богдані про те, що в захисників мови, себто у противників законопроекту, себто у «нас», має бути одна-єдина, хоч і пристосуванська, тактика: намагатися вплинути на монаршого самодержця всія України через авторитетних для нього аксакалів-колаборантів на зразок Бориса Олійника чи Івана Драча. Це – їхній шанс виправдати в очах українського народу своє... гаразд – не прислужництво, свою, м’яко кажучи, співпрацю. Хай доведуть, що вони на неї погодилися з вищих міркувань. Усе одно доля законопроекту вирішуватиметься вже не в парламенті, як і доля будь-якого іншого рішення. Тобто інші варіанти все одно нічого не дадуть. Усе залежатиме від перебігу думальних процесів, настрою, волі і, можливо, хвилинної примхи однієї-однісінької людини на ймення Віктор Фьодорич.
А назагал, звичайно, цю владу треба скидати, інакше вона щодня і далі кошмаритиме нас якимись черговими «законами про мови». Тобто я від цих кошмарів волів би звільнитися комплексно, усунувши цю владу від влади. Це, на жаль, з кожним днем виглядає все нереальніше. Проте не завжди так буде. І, як на моє відчуття, не те що «не завжди», а дуже навіть недовго.
Протестувати ж у понеділок (і головне – не тільки в понеділок, а й потім, і щодня, і перманентно), звичайно ж, треба. І якомога масовіше. Навряд чи це вплине на «них», але дай Боже, сконсолідує «нас».
Юрій Андрухович
