Не спи…
Дуже хочеться вірити, що багатотисячний мітинг на Софійському майдані в День Соборності є ознакою того, що крига, яка скувала українське суспільство, почала скресати. Бо навіть така активність (якщо відверто, вона могла б бути й більшою), виділяється на тлі загального заціпеніння, у якому Україна перебуває протягом останнього року.
Чи то від шоку, викликаного поведінкою влади, чи від страху, чи від зневіри наше напівгромадянське суспільство стало дуже нагадувати головну героїню казки про сплячу красуню, яка ще ніби й жива, але вже звикає тихо лежати там, де її поклали.
Більшість людей нині мовчки спостерігає, як на них, на їхніх дітей, на їхні матеріальні та нематеріальні цінності суне, зминаючи все на своєму шляху, владний каток. І ще більш байдуже споглядає народ на те, як цей каток одного за одним чавить політиків і вчорашніх урядовців – нині представників опозиції.
Треба відзначити, що стиль асфальтовкладальної машини є фірмовим для нинішньої владної команди – як в економічних питаннях, так і в політиці. Готуючи «наїзди» на опозиціонерів, сучасні опричники, хоч як не тужилися, не зуміли організувати все так, аби звідусіль не стирчали білі нитки.
Цими нитками бездарно зшита й «кримінальна» справа Юлії Тимошенко. От і доводиться Юлії Володимирівні проводити лікнеп у Генпрокуратурі, роз’яснюючи «прокурорським», що звинувачення їхнє безглузде, бо кошти, отримані за Кіотським протоколом, нікуди в нецільовому напрямку не рухалися.
Хоча, можливо, працівники ГПУ (які історичні асоціації навіює останнім часом ця абревіатура!) не такі вже й безграмотні у фінансових питаннях, як вони це вдають. Просто команду «пресувати» лідера опозиції вони отримали, а знайти обґрунтовану зачіпку не можуть. Що робити – люди государеві, муясть називати біле чорним.
А навіть якби й використала екс-прем’єр «нецільові» гроші на виплату пенсій у розпал фінансово-економічної кризи, то й у такому разі обвинувачення було б позбавлене юридичної логіки. Згідно зі ст. 39 Кримінально-процесуального кодексу не вважаються злочином дії, покликані відвернути ще більшу загрозу та вчинені для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує суспільним інтересам чи інтересам держави.
Бо що ж тоді становить суспільний інтерес, як не своєчасна виплата пенсій, які є основним джерелом існування для мільйонів громадян? Адже за Конституцією «людина, її життя і здоров`я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»!
Це якщо з точки зору права. А коли подивитися на всю цю історію просто по-людськи, то сумно й гидко стає від цинізму та блюзнірства цієї влади, яка не соромиться порушувати кримінальну справу з приводу того, що літніх людей не позбавили шматка хліба!
Узагалі в будь-кого, хто має совість і хоч якесь відчуття справедливості, не піднялася б рука кинути камінь у главу уряду, яка змогла втримати на плаву корабель держави під ударами хвиль світової кризи.
Очевидно, під цим кутом варто розглядати й інші закиди «регіоналів» на адресу Юлії Тимошенко – наприклад, щодо закупівлі «не таких» автомобілів для швидкої допомоги. Бо навіть ці, хай і не найкращі, машини (до речі, придбані не за бюджетні, а за кредитні гроші, надані австрійським урядом) стали справжнім порятунком для багатьох медичних установ, насамперед у сільській місцевості.
Коли бачиш усю цю метушню новоявлених «борців з корупцією та зловживаннями», самі собою напрошуються прості запитання, як наприклад: що краще – придбання автомобілів «швидкої» для порятунку життя і здоров’я простих людей чи додаткові мільйони з бюджету, спрямовані командою Януковича на лікування чиновників у «Феофанії»?
Треба розуміти, що в Україні корупція була завжди. Але коли про боротьбу з нею говорить Партія регіонів – це, даруйте, анекдот. А от що стосується періоду урядування Юлії Тимошенко, то в корупційних схемах, про які зараз заявляє КРУ, фігурують, головним чином, ті посадовці, котрі були нав’язані прем’єру партнерами з коаліції.
Приміром, коли йдеться про зловживання у 2009 році з боку Держрезерву, то там заправляли люди пана Литвина, а головним у медичних оборудках визнано Зиновія Митника, який ще донедавна працював міністром в уряді Януковича – Азарова.
Якщо говорити об’єктивно, то Тимошенко контролювала в кращому разі лише половину уряду. Крім того, президент Ющенко постійно встромляв палиці в колеса, блокуючи урядові рішення своїми указами і через РНБОУ, секретарем у якому працювала тоді й працює досі соратниця пана Януковича Раїса Богатирьова.
Свою історичну роль у боротьбі проти уряду Тимошенко зіграло й «дітище» двох Вікторів – Національний банк. Та й головні правоохоронні органи, наділені достатніми повноваженнями для «псування крові» урядовцям – СБУ і Генеральна прокуратура, – контролювалися все тими ж персонажами.
А тим часом надумані звинувачення на адресу Юлії Тимошенко лише відтіняють реальні зловживання теперішніх урядовців. У цих хлопців усе поставлено так масштабно, що громадянам із вразливою психікою чи слабким серцем краще не знати.
Як міністр опозиційного уряду з питань, пов’язаних із підготовкою футбольного чемпіонату Європи 2012 року, я постійно відстежую механізми її фінансування. І бачу, як за простими класичними схемами з бюджету переганяються мільярди гривень у «засіки» близьких до влади приватних компаній та виплачуються багатомільйонні «відкати».
Чого варті лише легендарні лавки для харківського метро, кожну з яких придбано за ціною автомобіля. Я вже не кажу про не менш славетний кошторис реконструкції стадіону «Олімпійський», який уже «розпух» до рівня бюджетів найдорожчих стадіонів Європи.
А оскільки фінансовий потік до Євро-2012 незабаром припиниться, то великі чиновники вже готують наступну «довгу» спортивну програму, присвячену залученню в Україну зимових Олімпійських ігор 2022 року. Ідея класна, патріотична – цілком годиться в ролі ширми. І хоча ніякої Олімпіади нам ще ніхто не обіцяв, у проекті програми, перший варіант якого потрапив мені до рук, уже малюють десятки мільярдів державних грошей…
Звісно, навколоспортивними махінаціями «розпилювання» бюджету аж ніяк не обмежується. Такі явища, як нахабне перекачування коштів із державної скарбниці на рахунки фірм, які злі язики пов’язують із сином прем’єр-міністра, з першим віце-прем’єром, з головою обладміністрації базової для Партії регіонів області, – характерні для сьогодення. І звичайно, це далеко не повний їх перелік.
Так що, як кажуть у народі, чиє б нявчало, а твоє б мовчало…
Але повернімося до уряду Тимошенко. Я не візьму на себе сміливість стверджувати, що в його діяльності не було прорахунків – як відомо, не помиляється лише той, хто нічого не робить. Проте навіть вороги мають визнати факт: попри всі намагання, нікому так і не вдалося довести, що Юлія Тимошенко поклала до своєї кишені хоч одну державну копійку.
Безумовно, якщо оцінювати діяльність попереднього уряду за критеріями “мирного часу”, то ця оцінка буде не надто висока. Але той уряд, повторюю, працював у безпрецедентно тяжких умовах світової кризи та протидії з боку президента. Юлія Тимошенко зробила максимум із того, що можна було зробити. Вона врятувала країну від банкрутства – дефолту, зберегла фінансову систему та не допустила перебоїв у соціальному забезпеченні народу України, а під кінець свого прем’єрства забезпечила перехід економіки від кризового падіння до зростання.
Дуже сумнівно, що комусь іншому вдалось би більше.
Хочу підкреслити – за тих неймовірно важких обставин пенсії та зарплати бюджетникам виплачувалися вчасно. І сьогодні я шукаю для себе відповідь на ще одне запитання: чи готові ті мільйони пенсіонерів, про яких дбала прем’єр-міністр, а також їхні діти й онуки, а ще працівники бюджетної сфери та члени їхніх родин нині голосно сказати слово на захист Юлії Тимошенко? Адже це величезна армія людей, якої б навіть не вмістили вулиці Києва…
Наразі ж бачимо лише доволі скромні «групи підтримки» біля Генеральної прокуратури, куди Юлія Володимирівна ходить, як на роботу. І лише віче біля святої Софії дає певні підстави для оптимізму.
Так і хочеться нагадати слова однієї з улюблених пісень революційного Майдану: «Не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно…»
Остап Семерак, народний депутат України, міністр опозиційного уряду
