Роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон» воістину став важливою суспільно-політичною подією в житті України. Саме так: не лише культурною, а й суспільно-політичною... Тому, що про нього заговорили політики, а деякі з них, котрі, схоже, взагалі ніяких книжок не читають, осилили кількасот сторінок друкованого тексту…
Одна дама з Партії регіонів, з провінційною безпосередністю сказала в телеефірі, що прочитала роман і «даже весь почеркала». Що вона там черкала, роз’яснено не було, та й висновок її, м’яко кажучи, був мало переконливий: “роман слабєнькій”. Можливо, він і не дотягує до висот Мариніної-Дашкової чи улюбленця околокультурних дамочок (насправді літературного пройдисвіта) Пауло Коельо. Але, подумалось, молодець Шкляр! Це ж таку бучу підняв. І як? Белетристикою, художнім словом, вчасно порушеною темою...
Напевне, це і є найвища оцінка літературного твору – коли навколо нього сперечаються, коли про нього говорять всілякі дурниці (і розумні речі), коли йому приписують всілякі гріхи (і достоїнства), одне слово, коли він стає в центрі скандалу. Ну хто ще може похвалитися таким досягненням в сучасній українській літературі! Сьогодні книжку Шкляра принаймні в центрі столиці неможливо купити. Такому піарові, який розгорнули ті, кого Шкляр називає українофобами, позаздрить будь-який найходовіший західний автор.
Про що свідчить уся ця історія навколо “книги життя” пана Шкляра (так він її сам охарактеризував)?
Суспільство, у якому вихід художнього твору стає політичною подією, зумовлює конфлікт, викликає суперечку, - не таке вже й безнадійне, як дехто вважає. Щось подібне важко уявити в сусідніх Росії чи Білорусі, а тим більше, десь у Казахстані. На Заході, однак, книжки створюють скандал, коли в них оприлюднюються якісь викриття, результати саме викривальних розслідувань (про це гарно написано в попсових романах покійного Стіга Ларсона). У нашому випадку галас здійняли навколо історичного роману, що само собою теж унікально, якщо не брати до уваги досвід совєцьких часів. Згадати б того ж Івана Білика, якого в сімдесяті роки в пресі розпікав нинішній академік Толочко за роман “Меч Арея”. У романі йшлося про події... четвертого століття нашої ери. Толочкові (напевне, за вказівкою згори) здалося, що письменник надто фривольно тлумачить етнічні процеси на території сучасної України. Звісно, тоді ніяких дискусій не було. Твір моментально став бібліографічною рідкістю, його вилучили з книгарень і бібліотек...
Щоправда, сама суперечка довкола книжки Шкляра трохи дивна.
Не вдаватимуся до аналізу самого твору, оскільки не є фахівцем у сфері літератури, та, схоже, художня цінність роману не цікавить і його критиків. Їм, наскільки можна судити з оприлюдненої інформації, не подобається сама інтерпретація подій. Оцінку художніх достоїнств публічно дала лише згадувана “універсальна” пані з Партії регіонів, яка, судячи з усього, вважає себе спеціалісткою і в музиці, і в ЗМІ, і в галузі мовної політики і, звісно, в красному письменстві. Хоча підозрюю, що роман вона таки не читала, бо жодних аргументів того, що він “слабєнькій”, не навела.
Утім, один аргумент таки прозвучав... Ця пані зачитала в телеефірі шмат інтерв’ю зі Шклярем (агентству УНІАН), у якому він досить категорично висловився про Крим і Донбас. Мовляв, раз Шкляр різко говорить про ці регіони, то й роман у нього кепський. Отака аргументація...
Не беруся судити про кампанійський характер нападок на Шкляра. При цьому найменш імовірним мені видається якесь етнічне підґрунтя всього цього скандалу. Шкляр як людина при здоровому глузді й з достатнім рівнем духовного розвитку не скидається на антисеміта. Та і євреї достатньо мудрий і самоіронічний народ, аби довбати автора за справді нетолерантне для сучасного вуха слово “жид”. Узагалі ксенофобська карта тут явно ні до чого. Можу припустити, що її лише використали як інструмент створення негативного іміджу щодо роману та його автора. А головне – для провокування ксенофобських настроїв в українському суспільстві, передусім – серед представників української інтелігенції.
Причина цієї бучі лежить у площині політики... Не всім в українському політикумі, та за його межами, подобається, що найкращим романом року визнано твір про національно-визвольну боротьбу українців проти російського більшовизму. Ось тут собака й заритий. А всі ті “ксенофобії” – понти для приїжджих...
...Толочко у 70-х роках довбав українського письменника Івана Білика за те, що той посягнув на святая святих – на квазінаукову теорію про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Нинішні критики Шкляра не можуть простити йому правди про криваві 20-і роки минулого століття. Правди про жорстоку війну між “братськими” народами, у якій були нападники та оборонці...
Володимир Ільченко, УНІАН
