Вони собі подобаються

Про перетворення суржика

Певна частина населення України хотіла б мати країну не тільки без українства, а й, між іншим, без російськості. Що означає перше, пояснювати нікому не треба, а про друге поговоримо.

Відео дня

Російськість, як вона споконвіку виглядає в очах і ворогів, і друзів Росії, — передусім великодержавність. Сьогодні, як і вчора, спостерігається майже загальне, хоч і досить бездіяльне, бажання верхів і низів утвердити свою країну у світі — хай не першою, але й не другою. Чи багато хто з російськомовних, російських і суржикових жителів України теж горить цим бажанням? Прості спостереження показують: та ніхто! Росія, як усяка країна, — це не в останню чергу її начальство. Для жителів України воно, як не крути, не своє. Своє, хай йому грець, — у Києві. Чуже начальство можна любити, і це ми — залюбки: любимо його більше, ніж своє, але бажати чужому величі, жити цим бажанням – таке уявити непросто.

І тоді постає питання: якщо вас не влаштовує українство і не дуже цікавить російськість, якщо вам, кажучи відверто, до лампочки як українська, так і російська національно-державна велич, то чого ви хочете? Якою бачите ви Україну у своїх мріях? А ніякою, відповідає голос народу, наші мрії – про повну хату скраю. Мі люди бідні, мі люди темні, нам аби гроші. І постає нарешті головне питання: а що ви собою являєте? Хто ви такі є? Що ви за мільйони? Якби вони могли говорити на такі теми, була б отримана така відповідь: ми є, по суті, безнаціональна частина колишнього радянського народу.

Чим може похвалитися ця частина? Поки що нічим. Від оголошення горбачовської перебудови минула чверть століття, і за такий великий проміжок часу безнаціональна половина України зовсім нічого не зробила в культурі. Вєрка Сердючка замислювалася як типова представниця свого середовища. Вона була карикатура в очах розвинених людей, видовище для інтелігенції. Але Сердючка, крутнувши могутнім бюстом, легенько вийшла з-під контролю авторів. Сьогодні ми змушені визнати, що вона стала своєю для того прошарку, пересмішником якого збиралася бути. Народна, бач, героїня українського Південного Сходу. Її полюбили. Ті, хто її любить, уже ніколи не здогадаються, що чудовий актор не лестить їм, а сміється й плаче над ними. Він підставляє їм дзеркало, вони дивляться й радіють, що впізнають себе. Вони собі подобаються.

Даючи волю інтелігентському бідканню, скажемо, що перед нами — український варіант масової людини Ортеги-і-Гассета. З суто ж дослідницької, соціологічної точки зору ми маємо зачаток суржикової політичної нації України. Як і про «радянський народ», про неї можна буде коли-небудь сказати: «нова історична спільність». Політична нація є співтовариство громадян тієї чи іншої — обов`язково демократичної — держави. Племінне походження, мова пращурів, узагалі все, що об`єднується поняттям «кров і земля», не мають значення. Це все в минулому. Політичний громадянин живе теперішнім — своєю свободою, своїми правами і — куди ж дінешся — обов`язками перед державою, за якою, проте, пильно пантруємо. Особисте, приватне, шкурницьке для нього значніше, вище від спільного, але спільним, чого ніколи не розуміли викривачі буржуазності, все-таки дуже дорожимо: як необхідним.

У таке перетворення суржикового етнографічного матеріалу віриться ще дуже тяжко, але воно вже відбувається. Суржик — це зручно. Не знаєш панського (престижного) слова — ліпи своє. Так проходить і з порядками, тільки панськими поступово, ледве помітно, стають не росіяни, а західні. Своє ж завжди під рукою, на підхваті.

Анатолій Стріляний, Коментарі