Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко минулого вікенду зіграв роль знаменитої жінки з розповіді англійського літературного класика. Кажуть, героїня завжди говорила правду, і цю погану звичку вона набула не відразу, але з часом звичка ця зв'язала її по руках і ногах, в'їдалася в неї, наче лишайник у здорове дерево.
Ймовірно, міністр вважав, що його правдою (інформаційною прокладкою виступив його вірний Санчо Панса) були задоволені навіть ангели на небесах, але виявилось, тільки не його колеги з європейських країн, США і навіть із Росії.
На відміну від Костянтина Івановича вони вгледіли в скандальних заявах МЗС, які пояснюють терор в Україні проти опозиції, ту саму «щирість влади», мета якої приховати справжні причини сумних і трагічних подій, що відбуваються в країні.
А зараз усе по порядку.
По-перше, чому український МЗС, а не ті структури й політики, хто за посадою повинен забезпечувати інформаційну безпеку держави (Ганна Герман, Раїса Богатирьова) узялися за політичну ношу, яку міністр в принципі підняти не в змозі?
По-друге, чи це ініціатива самого міністра чи консолідоване рішення. Кого? І тут важливо пригадати, що Костянтин Грищенко з величезним скрипом і всупереч протидії багатьох людей влади з оточення президента потрапив у крісло міністра.
Пригадаємо також, що ряд аналітиків включає міністра в якусь групу, яка забезпечує економічні й фінансові інтереси зовсім не держави, а приватних структур, які заробляють на вуглеводнях, на чолі з відомими і одіозними прізвищами. Певна річ, це лише чутки. Хоча у всі часи, політики обслуговували бізнес.
По-третє, розумний і начитаний до безумства міністр Грищенко знайомий із банальною істиною, що брехня – це все те, що не відповідає дійсності. І що не може Міністерство закордонних справ країни відразу перетвориться на «міністерство правди». А головне, чи міністрові не знати, що «одного разу владу втрачають одні і вона переходить у руки інших». Аксіомою є й те, що людина у владі – це не одне й те саме, коли він у політичній канаві або на узбіччі політичних процесів.
По-четверте, весь український політичний бомонд, за виключенням «ну дуже щирого» Миколи Азарова, узяв політичну інформаційну паузу, екрануючись від нинішнього скандалу з невідомим наслідками, боячись навіть коментувати нинішні події, розуміючи гнилість і сморід подійї, що відбуваються нині в Україні. А міністр Грищенко (навряд чи він страждає на недомисл) заговорив. За дорученням? Йому дали рекомендацію. Хто і навіщо?
По-п'яте, проблема може бути не в політиці, а в звичайному сексизмі міністра закордонних справ.
Можу тільки уявити, скільки разів у Москві, коли ще Костянтин Іванович був простим «надзвичайним і повноважним», Юлія Тимошенко натякала йому на те, що «скляна стеля», невидимий і формально ніяк не позначений бар'єр, що обмежує просування Грищенка службовими сходами, вже давно для нього побудували. Ще, для чесності й об'єктивності, давайте пригадаємо небачену агресію самотнього (чи ні?) міністра Грищенка відносно екс-прем'єра в одній з телепередач Савіка Шустера.
Ну й по-шосте, Костянтин Грищенко зі своїми доленосними заявами про долю демократії в Україні мені нагадав лицеміра, про якого писав Лінкольн. Американський президент указував: «Лицемір – це людина, яка вбила своїх батьків і просить про поблажливість на підставі того, що вона сирота».
Віктор Тимошенко
