Визначившись з долею кожного з членів російського тандему, Росія поставила крапку в унікальній ситуації, коли в президентській республіці (за Конституцією, а на практиці - в «суперпрезидентській») чинний президент не був особою, яка де-факто приймає рішення.
Така нестандартна конструкція створювала для російських зовнішніх партнерів проблему, яку можна назвати «процедурною надмірністю». Справа в тому, що для вирішення проблем президентського рівня необхідно, вибачте за банальність, вести переговори з президентом. А у випадку російського тандему проблеми президентського рівня де-факто вирішував прем`єр-міністр Володимир Путін. Але перейти до рівня де-факто, пропустивши рівень де-юре президента РФ Дмитра Медведєва, партнери за переговорів - президенти (з президентських республік) і прем`єри (з парламентських) не могли.
Таким чином, з бюрократичної точки зору, переговори з Росією перетворювалися на двоступеневу процедуру, що не тільки подовжувало процес вироблення домовленостей, а й вносило спотворення на етапі переходу на щабель де-факто прийняття рішень. Ці викривлення, перш за все, потрібно списати на рахунок російської бюрократії, хоча зрідка бували марні спроби партнерів Росії знайти відмінності в підходах президента Медведєва і прем`єр-міністра Путіна.
Крім того, іноді тандем сам демонстрував публічну «відмінність» у позиціях президента і прем`єра, і навіть були ті, чиї політичні кістки хруснули після спроби проскочити крізь цю «відмінність». Останній приклад - не став лідером «Правого дела» Михайло Прохоров; найбільш яскравий - Олександр Лукашенко, потрапляв у ці жорна мінімум двічі.
Для України власним сумним прикладом є газові угоди січня 2009 року, коли для помаранчевого дуету Ющенко - Тимошенко було важливіше - хто з них досягне домовленості щодо газу, а не на яких умовах вони будуть досягнуті. І тоді Юлія Володимирівна, можливо, щиро вірила, що їм з Володимиром Володимировичем вдалося «обставити» Віктора Андрійовича з Дмитром Анатолійовичем...
Тож з погляду України, тепер переговорний процес з Росією стане коротшим і трохи більш передбачуваним. Останнє - за рахунок того, що відпаде необхідність інтерпретувати неоднозначні сигнали, регулярно продуковані Дмитром Медведєвим.
Авторові цих рядків численні прогнози вітчизняних політологів та експертів про посилення позиції Кремля щодо України з огляду на повернення Путіна, видаються дещо дивними. «Середньозважена» позиція тандему до українського керівництва ніколи не відрізнялася особливою м`якістю, інше питання, що роль «злого слідчого» щодо Києва зазвичай грав Дмитро Медведєв. Ось і в останньому газовому «епізоді» саме Дмитро Анатолійович підняв градус дискусії заявою про «утриманство» Україна, а Володимир Володимирович, немовбито пом`якшив позицію Росії.
Більш того, не виключено, що в 2012-2013 роках, на які припадає цілий ряд ключових виборів (президентські в США і у Франції, парламентські в Німеччині й Італії) плюс вибори у Східній Європі Володимир Путін демонструватиме приязнь до України. Не в його інтересах провокувати розіграш «російської карти» на виборах у своїх зовнішньополітичних партнерів.
Що стосується офіційної реакції США на зворотну «рокировку» російського тандему, то її стриманість цілком зрозуміла. З одного боку, спочатку політика «перезавантаження» - з точки зору Вашингтона - передбачала діалог по лінії Обама - Медведєв з розрахунком на поступовий перехід до останнього президентських повноважень де-факто. Проте на сьогодні США змушені вирішувати велику кількість складних зовнішньополітичних проблем (тільки за останню декаду вересня їх кількість зросла на три: палестинська заявка в ООН, напруженість з Пакистаном і можливість спільної операції Туреччини та Ірану проти курдських бойовиків). І в більшості випадків Вашингтону потрібен, як мінімум, російський нейтралітет, а іноді - і російський вплив.
У взаєминах Росії із Західною Європою елемент геополітики теж присутній, але значно менше, ніж з США. Аргументи європейців на користь повернення Володимира Путіна автор цих рядків вислухав за 10 днів до кінця «президентської інтриги» - на мюнхенській конференції 15 вересня ц.р. - «Взаємини ЄС та Росії з точки зору Німеччини в контексті майбутніх виборів».
Зокрема, колишній посол ФРН у США і Великобританії Вольфганг Ішингер прямо заявив: «Путіна в Європі знають добре. Ми не вважаємо проблемою його повернення на пост президента Росії. Ми в Німеччині взагалі розмовляємо з ним буквально однією мовою...» Зрозуміло, що «знають добре» дипломатичною мові означає, насамперед, успішне економічне співробітництво.
Депутат баварського парламенту Еберхард Зіннер, колишній міністр Баварії з Європейських відносин не шкодував компліментів Дмитру Медведєву. Але коли дійшло до відповіді на пряме запитання, пан Зіннер заявив: «Для російсько-європейських, і особливо, для російсько-німецьких відносин, повернення Володимира Путіна на посаду президента Росії стало б найкращим сценарієм. Путін - один з найвпливовіших у світі лідерів".
Певним одкровенням конференції був той факт, що європейські політики готові відкрито визнати пріоритет особистих взаємин лідерів. Так, депутат італійського парламенту, голова парламентської комісії з міжнародних справ Мікаела Б`янкофьоре там же, на конференції в Мюнхені заявила: «Основою зростаючої економічної синергії між нашими країнами є особисте взаєморозуміння між Путіним і Берлусконі. Сила взаємин Путіна і Берлусконі у повазі, довірі, дружбі, які допомагають краще зрозуміти як наші власні інтереси, так і інтереси світової спільноти...»
У цілому ж учасники конференції відверто говорили про відродження «кремлівської астрології» (30-40 років тому цим терміном називали аналіз співвідношення сил в Політбюро на підставі порядку розташування портретів напередодні свят) і про негативний вплив її на настрої інвесторів.
Що ж стосується набору основних вимог, які висуває Захід до Росії - стабільність, передбачуваність і дотримання досягнутих домовленостей, - то повернення Володимира Путіна на президентство їх цілком задовольняє.
Найбільш чітко, хоча, можливо, і найменш дипломатично, це сформулювала депутат ізраїльського Кнесету Фаїна Кіршенбаум: «На мою думку, стабільність влади і стабільність економіки взаємопов`язані. Не існує універсальної демократії. У кожній країні вона своя. Ті, хто кажуть, що зміни краще стабільності - лукавлять. Усі ми шукаємо стабільність, тільки вона є основою для співпраці. Повинен бути гарант відносин і гарант інвестицій. У Росії це Володимир Путін».
Дмитро Джангіров, м. Київ
