Ще рік тому більшість українців плекали надію на «покращення життя вже сьогодні». Не дочекалися. «Податковий майдан», всеукраїнська акція протесту вчителів, «День гніву» підприємців, штурм Верховної Ради афганцями і чорнобильцями, останніх пільг, що позбавляються, – реакція окремих груп українського суспільства на дії влади, що розчарувала їх, йде по наростаючій. Але в осяжній перспективі життя в Україні солодше не стане: на порядку денному – підвищення тарифів ЖКГ, ще більше урізання пільг, інфляція і зростання цін. Чим відповість вулиця?
Усі українські соціологічні служби фіксують тотальне розчарування українців у владі. Що, до речі, також стосується й опозиції. Частково це пояснюється тим, що момент самовизначення суспільства ще не настав – найближчі вибори за рік. Але це лише частина відповіді. Правда ж в тому, що президент Янукович і його команда так і не виконали головного узятого на себе зобов`язання – поліпшити економічну ситуацію в країні. І нарікання Азарова на «попередників» або брак часу вже не проходять. Українці остаточно переконалися в тому, що люди, які дорвалися до влади, не думатимуть про когось іншого, окрім себе. Хоча всього півтора роки тому, після закінчення перших ста днів нового президентства, такі ілюзії були. Згідно з даними Інституту Горшеніна, на той момент довіра до нового президента виросла до 60%. При цьому основним завданням, яке українці покладали на нового главу держави, було наведення ладу в економіці, а основним очікуванням, пов`язаним з Януковичем, – поліпшення власного матеріального становища.
З чого ж почала нова влада? З судової реформи. З одного боку логічний крок, адже 90% українців саме суд вважають найбільш корумпованою гілкою влади. Але не з нашим щастям, як кажуть в Одесі. У результаті реалізації реформи, надсудовий орган – Вища рада юстиції – отримав розширені повноваження звільняти суддів у лічені години, а сама ВРЮ став багато в чому підконтрольний Банковій. Цим був порушений основний статус-кво «демократичного президентства» Ющенка – рівнодоступність судів. В тому сенсі, що сторони, які сперечаються, мали приблизно рівні шанси на успіх за наявності певної суми на витрати. Не цей, так інший суд винесе потрібну постанову. Україна ж не забула, як суди всіх мастей припиняли рішення Президента Ющенка. Як ні парадоксально, але корумпований плюралізм українських судів був однією з основних перешкод до диктатури. Тобто основою української демократії. Відтепер даної основи немає. Тепер всі судові рішення пиймаються в одній будівлі. Або в одному кабінеті, кому як подобається.
Далі послідувало квапливе ухвалення Податкового кодексу. Знову ж таки, блага справа. Україна – мало не єдина країна в Європі, у якої питання збору податків регламентувалося більш ніж п`ятьма тисячами законів, підзаконних актів, директив та інших юридичних документів, які часто суперечать один одному. Які до того ж щорічно мінялися і доповнювалися. Українська податкова система визнана однією з найскладніших і найгроміздкіших у світі. А податки – це не мало не багато, основа державності будь-якої країни. Благий почин нового уряду – прийняти Податковий кодекс – закінчився несподіваним поворотом – «Податковим майданом». Причому несподіваним, як для влади, так і для суспільства. І перші, і другі, вичікували. Перші – як далеко можна зайти в придушенні незгодних, другі – як далеко підуть перші.
На той момент суспільство зробило вигляд, що проблеми підприємців його не стосуються. У результаті торкнулися. У тому сенсі, що, як і апетит приходить під час їжі, так і бажання влади плювати на інтереси суспільства посилюється за відсутності протидії.
Наступними, хто відчув це на собі, стали вчителі. Дуже сумно, що протести педагогів проігнорували і ЗМІ, і більша частина нашого суспільства. Кадри з учителями, які кидаються під колеса тролейбуса, навесні 2011 року, намагаючися таким чином привернути увагу до свого жебрацького становища, показали лише два українські телеканали.
Правда, пройти повз штурм Верховної Ради афганцями ЗМІ вже не змогли. Дуже несподівано. Дуже радикально. Схоже, багато хто хотів побачити «міжособове спілкування» розлюченого народу з народними обранцями. Причому акція афганців не була політичною – люди просто хотіли відстояти свої права, і не знали, як це зробити інакше.
Публічні, багато в чому спонтанні акції протесту електоральних груп помалу стають тенденцією. Причому, зазначте: у вимогах протестувальників часто зовсім немає політики – люди відстоюють свої економічні права. Саме цей посил – жити в достатку, став однією з основ недавніх арабських революцій. При цьому експерти навіть виділяють певний чинник, що об`єднав людей, – так званий демонстраційний ефект майнового розшарування. Коли представники правлячого класу красуються на тлі супердорогих авто, живуть у непристойно розкішних резиденціях, носять ювелірні прикраси за ціною, за яку можна придбати всі квартири в якому-небудь провінційному містечку на кшталт Єнакієво, а всі інші це спостерігають і розуміють, що ні вони, ні їх діти за все своє життя не зможуть мати навіть десятої частини такої розкоші. В арабських країнах цей ефект став причиною революцій.
А в Україні?
Наші колеги з Росії провели дослідження, метою якого було визначення соціальної групи, яка є носієм основних протестних настроїв. І з`ясували, що на відміну від арабських країн, основою потенційної революції в Росії є не молодь, а люди, що вже відбулися, у віці 30 – 45 років, з освітою і високою кваліфікацією, у яких є потенція і необхідність самореалізації, але немає жодних можливостей прогодувати свої сім`ї. Наскільки це справедливо для України, судіть самі.
В умовах тотальної недовіри до політиків, самоорганізація громадян у відстоюванні своїх прав – шлях порятунку для України. Байдужість суспільства – шлях до ізоляції і тоталітаризму. І не слід думати, що, наприклад, урізання пільг стосується тільки афганців і чорнобильців, а Податковий кодекс – підприємців. Це як у відомій рекламі: «У вас ще щось залишилося? Тоді ми йдемо до вас». Схоже, що «України для людей» найближчим часом не передбачається. То чим відповість вулиця?
Володимир Застава, Інститут Горшеніна
