На роздуми про національну безпеку мене наштовхнула стаття полковника Віктора Тимошенка «Блиск і злидні СБУ». Велика кількість питань, які піднімає автор, зводиться врешті до одного головного питання: чи відповідає українська спецслужба своєму призначенню? Чи може вона конкурувати, скажімо, з російською ФСБ, американською ЦРУ чи британською Мі6?

Очевидно, для початку необхідно було би визначитися із системами координат, у яких існують ті чи інші спецслужби. Бо коли за систему ординат обираємо одну і ту ж пряму, ім`я якій ефективність, то система абсцис є однозначно змінною для різних суспільств – в залежності від завдань, які ставить перед собою та чи інша держава. Тут не може бути одного підходу і одного критерію. Держава з претензіями на гегемонію в регіоні чи світі ставить одні завдання перед спецслужбами. Держава, яка прагне забезпечити насамперед спокій і добробут своїм громадянам, відповідно диктує іншу поведінку спецслужбам. І від того, що спецслужби невеликої країни з претензією на забезпечення комфортного життя громадян не плекають свою плеяду Джеймсів Бондів і не викрадають схеми ядерних ракет у інших держав, не залежить ефективність цих самих спецслужб.

Кожна нація має своїх ворогів – зовнішніх або внутрішніх. Для одних націй це інша держава, з якою існують тривалі і заглиблені суперечки. Для інших – це організовані форми екстремізму (тероризм, бандитизм). Для третіх – епідемії та катаклізми. Для України найбільшим її ворогом є корупція. Саме корупція, яка, мов іржа, роз`їдає суспільство, сіє беззаконня і вседозволеність обраних є головним ворогом України. І завдання Служби безпеки України сьогодні визначається саме як боротьба з корупцією. Погодьтеся, що це дещо інша функція, ніж функції західних спецслужб.

Відео дня

У 2005 році покійний нині польський політик Яцек Куронь написав свій знаменитий проект програми «Контракт для Польщі». Одним із основних пунктів програми була Безпека. Безпека у широкому розумінні цього слова. Безпека держави. Безпека бізнесу. Безпека особиста. Безпека вкладів у банках… І не випадково одним з головних напрямків для втілення ідеалів безпечного суспільства вважалася боротьба з корупцією. 

Сьогодні проблема боротьби з корупцією є надзвичайно актуальною і для України. Оскільки корупція – це не лише серйозні економічні втрати. Це ще й серйозний цивілізаційний виклик Україні. Життя в умовах корупції, беззаконня, якими просякнуте все суспільство – від ЖЕКу до вищих керівних інститутів держави, від дитячого садочка до похоронної контори, від постового міліціонера до депутата Верховної Ради – це шлях, зворотній щодо шляху в Європу.

Україна за останні п`ять років перетворилася на державу, де нелегітимними в очах громадян є суди, міліція, прокуратура. Переважна більшість громадян вважають, що рішення судів продаються і купуються. Що право гаманця домінує над правом людини. Що міліція навряд чи зможе захистити громадянина, який потрапив у прикру ситуацію. І все це супроводжується круговою порукою, а також толерантним ставленням більшості простих громадян до корупції. Мовляв, не ми встановлювали ці правила. І якщо не ми, то діти чи онуки наші зможуть дорости до такої посади, яка теж дозволятиме брати хабарі… Така собі діалектика, яка,однак, перетворює нас на суспільство латиноамериканського зразка.

Зрозуміло, що говорити про зростання добробуту і соціальні гарантії в країні, де тіньові бюджети вдвічі перевищують державний бюджет України і де у вертикалі виконавчої влади щорічно безслідно зникало до 6 мільярдів гривень, не доводиться. Так само, як не можна говорити про справедливість в країні, де тендерні операції у поєднанні з аферами на «свиному грипі», закупівлею препаратів «Таміфлю» та газовими махінаціями дають можливість перетворитися політикові-корупціонеру ледве чи не на національного героя.

Еволюція українських спецслужб напряму пов`язана з особистісними характеристиками керівників СБУ. Згадаймо, як розвивалися спецслужби.

Євген Кирилович Марчук, який пройшов вишкіл в ідеологічному (п`ятому) управлінні КДБ УРСР, вважав, що СБУ повинна зберегти найкращі традиції своєї радянської попередниці. У нього були свої уявлення про роботу спецслужб і своє бачення того, як можна використовувати старі напрацьовані схеми та агентурну мережу – в тому числі і в політиці.

Леонід Деркач, прийшовши до керівництва СБУ, толерантно ставився до того, що його підлеглі поступово вдавалися до комерції під дахом Служби безпеки – саме у цей час із СБУ вичистили більшість «марчуківських» кадрів та людей, які мали старий, радянський гарт. Деркач «успішно» боровся з чернігівськими грибниками, яких підозрювали у підготовці держаного перевороту, а також займався відвертим прожектерством, про яке співробітники СБУ згадують і досьогодні. Говорити про успіхи в боротьбі з корупцією в цей час просто несерйозно.

Володимир Радченко намагався продовжити лінію Марчука в СБУ, але йому це не надто вдавалося – і в силу власної порядності, і в силу відсутності відповідних кадрів.

Ігор Смешко, який прийшов у СБУ з розвідки, хотів перетворити Службу на суперрозвідувальну структуру. Але при цьому наштовхнувся на протидію великої кількості чиновників, що не бажали змін та перетворень. Опоненти звинувачували Смєшка і в тому, що він американський шпигун, і в бажанні контролювати Леоніда Кучму, і – зрештою – навіть у причетності до отруєння Віктора Ющенка. Геній інтриг Смєшко керував Службою у той час, коли було не до боротьби з корупцією.

Олександр Турчинов свого часу захистив дисертацію по боротьбі з тіньовими схемами в економіці і навіть читав спеціальний курс на цю тему в Академії СБУ. Але застосувати свої знання на практиці не квапився:  його перебування на посаді шефа СБУ носило доволі дивний характер. Помаранчева ейфорія після перемоги призвела до того, що під пильним оком невсипущого голови СБУ розвинулася справжня корупційна гідра «любих друзів», а сам Турчинов опинився в центрі політичних інтриг, в яких спецслужби відігравали не останню роль.

Ігор Дріжчаний намагався перевести Службу на поле тих завдань, які реально стояли перед Україною.  Він найменше творив собі політичний імідж і намагався працювати над новою системою стосунків між СБУ та суспільством. Але він жив у час гострого протистояння між владними  інститутами і мусів піти, не закінчивши реформування СБУ.

Його спадкоємець Валентин Наливайченко перетворив СБУ на Головне архівне управління, займаючись темами УПА та Голодомору, іншою гуманітарною проблематикою, в якій не було місця боротьбі з корупцією.

Не дивно, що нинішнє керівництво СБУ, поставивши за мету саме викорінення корупції в українському суспільстві, викликає такі серйозні нарікання з боку опонентів. За останній рік СБУ порушила сотні справ проти посадових осіб різного рівня. Арешти керівників структур місцевого самоуправління, Держкомзему, митниці, рейди в судах, справи проти хабарників та рейдерів, - все це лише незначний перелік справ, порушених протягом нетривалого часу.

Полковник Тимошенко ставить під сумнів ефективність українських спецслужб. Факти говорять самі за себе: по-перше, СБУ докорінно змінилася порівняно з діяльністю цієї структури у попередні роки, по-друге, вона демонструє результативність дій. ЦРУ бореться зі світовим тероризмом. ФСБ бореться з чеченськими бойовиками та російськими дисидентами. Мі6 бореться з ірландськими сепаратистами. Моссад бореться з палестинськими екстремістами. А головний ворог України – це внутрішня корупція. І саме на боротьбу з нею кидаються головні зусилля.

Звісно ж, при цьому спецслужби не полишають без уваги й інші напрямки роботи – і справа з нібито дипломатами, які шпигували на українських військових об`єктах, є промовистою.

Тому, очевидно, потрібно не стільки звертати увагу на зовнішню атрибутику, намагаючись прилаштувати власну дійсність до заморських трафаретів, а цінувати досягнення. Кожна держава бореться зі своїми ворогами. Україна бореться зі своїм ворогом. І бореться успішно. І не варто переконувати, що справжні вороги сидять десь за Хутором Михайлівським чи за Равою Руською. Справжній ворог сидить у кабінетах і має вигляд нечесних на руку чиновників, що вимагають гроші за вирішення складних і не дуже питань. І дуже добре, що СБУ приділяє увагу саме цьому напрямку, а не гонитві за міфічними «грибниками».

Кость Бондаренко