Місяць тому журналістка Оксана Климончук відкрила у Фейсбуці групу «УНІАН-Друзі», куди запросила всіх, “для кого свобода слова не порожній звук”. До групи долучилося чимало журналістів, представники прес-служб, публіцисти, блогери, народні депутати. Окрім задоволення, щодня бачити у Інтернет-просторі читачів, часто – однодумців, ми маємо змогу обговорити професійні теми та обмінятися враженнями.
Що саме обговорювали Друзі останнім часом?
Журналістка Діана Дуцик продовжила тему, порушену Отаром Довженком у Інтернеті. Перш ніж інших кликати на барикади, потрібно самому бути готовим вийти туди. Мова про ті самі футболки з “подякою жителям Донбасу” та еміграцією в Хорватію підприємця, який їх виготовляв, Дениса Олейникова. В принципі ми погоджуємося з Отаром, який влучно зауважує, що «революція не Angry Birds… Поки біда, подібна до тієї, яка торкнулася підприємства «ПростоПринт», не зачепить особисто кожного і не зробить його життя нестерпним, люди лайкатимуть, перепощуватимуть, закликатимуть на майдан і, можливо, навіть прийдуть туди самі постояти десь збоку, одначе владі це все нічим не загрожує. Акція з футболками не вказує кращий шлях, не пропонує жодної альтернативи... Це боротьба за право голосно матюкатися, нарікаючи на лиху долю». З цим на сторінці Друзів погоджується Сергій Трегубенко: «Перш ніж кликати на барикади, треба знати, що після тих барикад робити. Але є і зворотний вплив – якщо суспільство знатиме, що потрібно зробити, то барикади, скоріш за все, стануть непотрібні, усе вирішиться еволюційним шляхом». Думки прихильників та опонентів ініціатора фейсбукової революції під проводом автора скандальних футболок розділилися. Але найбільш збалансованим мені виявився пост медіаексперта Віктора Коваленко: «Бажання бути вільним у сучасному світі вже недостатньо. Цього достатньо в середовищі узурпаторських силових режимів. Але в сучасному світі, окрім бажання бути вільними, необхідне ще й забезпечення державою та суспільством реалізації цього права бути вільним, а також – забезпечення ними переваг для людини вільної. Фазу «бажання бути вільними в пострадянських державах, і в Україні у тому числі, важливо якомога швидше пройти, щоб ми розвивалися довше. Тобто фаза «вимагаю більшого» має стати актуальною.
Після одного з позитивних відгуків про інтерв’ю з бютівцем Сергієм Соболєвим на сторінці розгорнулася дискусія, яка плавно переросла в розмову про партійне життя. Борис Кушнірук виступив «лікарем» журналістського наїву й та перепитав: «Вибач, а в чому позитивність цієї особи? Він пустий як барабан. Це наші націонал-демократи 90-х років. Тоді вони виглядали переконливо, а зараз просто політичні паразити, які перестрибують з одного лідерського політичного тіла на інше. У суспільстві не сформовано розуміння, що партії мають відображати інтереси певних соціальних груп. А в нас поки що лише ПР та «Сильна Україна» чітко позицінуються як захисники великого капіталу (це якраз я вважаю позитивом). А от інтереси якої соціальної групи захищають БЮТ, "Фронт змін" та інші? Це навряд чи зможуть сформулювати самі вожді та партійці цих партій. Ще менше усвідомлюють це виборці. От поки не відбудеться чітка політична структуризація суспільства, у нас політики перескакуватимуть від одного вождя до іншого».
Сергій Трегубенко так окреслює завдання людей з громадянською позицією: «Тепер завдання просте – змінити світогляд української нації на сучасний. Але є дуже потужні протидіючі сили, котрі не сперечаються, не намагаються довести свою правоту, ні, їх цілком влаштовує нинішній стан справ і можливість грабувати та гнобити українців. З своєї точки зору вони роблять все правильно – виливають у інфопростір емоційний порожняк і всіляко блокують аналітику. Але часи міняються, з одного боку, люди все більше обходять зомбування ЗМІ через Інет, з іншого – відбуваються прориви в ЗМІ. Працюємо…
Жваве обговорення викликала новина Олександр Піддубного про те, що для кадрового резерву Януковича в Гарварді лекції перекладатимуть російською. Народ колективно повеселився з того, що «еліта» не знає англійської, але її возять у Гарвард за наші податки. Згадуваний Віктор Коваленко продовжив: «Я, студент Університету Каліфорнії (Берклі), який №4 у світі за бізнес-освітою, подавався в цей кадровий резерв від Януковича, але мене не взяли (хоча у 2006 році я виграв кадровий конкурс у Секретаріат Президента України, витримавши купу тестів, і був працевлаштований). До речі, тиждень лекцій у Гарварді нічого не означає – це просто прогулянка... Це – не освіта. Кожен з нас може сам прослухати потрібний курс лекцій на YouTube – мій уінвер Берклі надає таку можливість відкрито»…
Але найбільш відвідуваним за останній два тижні виявився суто «жіночий» пост автора цих рядків про моральність політків. Зокрема, я написала, що «коли інвентаризую біографії українських політиків, паралельно цікавлюся їхнім сімейним життям. Розумію, що для державного діяча сімейний стан та неперебірливість у зв’язках неважливі, що порядок у особистому житті не завжди гарантує порядок у справах. Утім, загальновідомі численні інтрижки відомих політиків робить їх у моїх очах навіть не плейбоями, а стариками козлодоєвими». Щоправда, підтримали мене аж… троє чоловіків. Проте чоловіків розумних, симпатичних та освічених. Валерій Димов написав, що «це якраз "важливо" для "державного діяча" – "приватне" є частиною "публічності" у випадку з публічною особою за визначенням. А часто є дуже важливою складовою його іміджу (Берлусконі для Північної Італії, тіпа мачопутін як контраст з Єльциним, фінсько-скандинавські прем’єрки, які демонстративно спекулювали на гендерних "особливостях" своїх вибор(ок)ців, я вже не кажу про демонстрацію своїх гомосексуальних схильностей/прихильностей у німців... Досі вважаю, що недоліком націонал-патріотів (звичайно не головним, але таким, що дуже впливає на виборця як живу людину) є те, що вони є "стерильними", герметичними (якимись оскопльонними) у своїй приватності... Люди цьому все одно НЕ ВІРЯТЬ... Вам же Міхо подобається? Отож...»
Моє зауваження, що Міхо (Саакашвіллі) ми любимо за те, що він реформатор, а не за те, що його вважають бабієм, спровокували новий сплеск дискусії про чоловічу природу взагалі та можливості політиків. Щоб зберегти пристойний, тон я завершила її пропозицією: «випити за те, щоб в Україні при владі був такий політик, який би любив тільки одну державу та тільки одну жінку». Хтось погодився випити, хтось сказав, що такого політика немає, а хтось зуважив, що цього потрібно вчитися з дитинства.
Маша Міщенко
