Наближається день, коли на вікнах українських осель жеврітимуть свічки — на споминання жертв геноциду-Голодомору 1932-33 років та всіх інших голодоморів, які прокотились Україною у ХХ столітті.
Цього року я дивитимусь на вогник і мої думки будуть не лише про безневинних жертв, про безжальність і безкарність катів, про реальну минувшину і про історію, яка в книжках... Цього року я думатиму не лише про те, що БУЛО, а більше прейматимусь тим, що БУДЕ, тим, що страшне минуле може перетворитися на страшне майбутнє моєї країни.
І на моєму вікні горітиме свічка не лише скорботи - горітиме свічка спротиву...
Тому що терпець добігає краю, тому що віднедавна все гострішим стає відчуття, що Україна повертається - повертається в страшне минуле.
Українська держава десятиліттями наполегливо відходила від голодоморів, репресій, війн, окупацій, духовного і фізичного поневолення — в бік незалежності, державності, демократії і просто радості звичайного самостійного буття для своїх громадян. І раптом - зупинилась, похитнулась і... розвернулась на 180 градусів. Розвернулась і попленталась, сама собі дивуючись, у зворотній бік, туди — до духовної і фізичної несвободи, до авторитаризму, до окупацій, до репресій, до голодоморів і національного приниження...
Точніше б сказати, українську державу розвернули і намагаються змусити іти назад. І той могильний холод страшних історичних подій, який бив нас у спину, штовхаючи і змушуючи йти вперед, віднедавна віє нам в обличчя...
Хто, чому, що буде і що потрібно робити — болючі питання.
Минулого року я замислиласьнад питанням “Чи запалить Янукович свічку пам’яті?”, а навіть якщо запалить — то чи буде це просто вимушений ритуал посадової особи, чи свідома дія українського громадянина? Адже минулого року відлік часу до Дня пам’яті почався для Віктора Федоровича з квітня - із його скандальної заяви у Страсбурзі, коли, попри закон, він заявив, що Голодомор не можна визнавати геноцидом і додав, що голод був і в Україні, і в Росії, і в Казахстані, і в Білорусі. Нація здригнулася... Чи не найяскравіша реакція — цвіт української інтелігенції створив Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932—1933 років “у зв’язку із намаганнями нової влади відмовитися від традиції вшанування жертв геноциду”. Світом прокотилася громадська акція “Не дамо загасити свічку пам’яті...”
Втім, практично увесь 2010 рік з боку влади щось говорилось про “спільну трагедію братніх народів”, тобто провадилась російська ідеологічна версія цих подій.
Тоді, наприкінці листопада 2010 року, Янукович так і не наважився у зверненні до нації вжити слово “геноцид”, назвавши Голодомор Армагеддоном.
У 2011 році влада стала набагато обережніша у висловлюваннях щодо Голодомору — але мовчанка ця не означає, що вона стала на проукраїнську позицію в цьому питанні. Все, що відбулося, свідчить— заперечення Голодомору як геноциду - то був лише перший великий крок української влади назад і вбік від інтересів української держави.
Метроном пам’яті відбиває всі найяскравіші події після минулорічного Дня пам’яті, які образно можна було б назвати кулями, випущеними владою в українську державність (або цвяхами, забитими в труну української державності, — це вже як кому подобається).
Згадаймо — замислимося.
Уже через кілька днів після поминання закатованих голодом, у ніч на 3 грудня 2010 року спецзагони міліції силою демонтували наметове містечко протестувальників, яке було зведене на Майдані Незалежності на знак протесту проти нового Податкового кодексу. Знесений Податковий майдан став чи не першим сигналом — розмови скінчилися, влада не миритиметься із протестами і буде вдаватися до силових заходів проти своїх опонентів.
І тоді ж почались майже анекдотичні судові справи “про пошкодження плитки”, варті того, щоб потрапити до історії української юриспрудеції. Хоча для фігурантів ця анекдотичність вилилась у конкретне затримання і позбавлення волі.
А 26 грудня 2010 року був заарештований Юрій Луценко — колишній міністр внутрішніх справ, польовий командир Помаранчевого майдану. Також у грудні 2010 року почали викликати на допит до прокуратури екс-прем’єр-міністра Юлію Тимошенко, а влітку цього року уся країна стежила за судом над ЮВТ. Не згадуватиму мотиви викликів-позовів, бо в суспільній свідомості ці події закарбувалися словами “почали пресувати опозицію”. Зараз, коли я пишу ці рядки, вони обоє знаходяться у СІЗО...
Не забудемо, що саме у 2011 році оформилось у конкретні висловлювання та дії волюнтаристичне рішення влади про розвертання зовнішнього вектору країни в бік Москви, при тому, що Україна (і на рівні держави, і на рівні громадської свідомості, і на рівні інтересів бізнесу) налаштована на Європу.
А ще цього року “засвітились” якісь незрозумілі спроби “прищепити” Україні такі неприродні їй штучки, як тероризм, і намагання під приводом “загрози теракту” вводити якісь обмеження на протести. Це почалось ще напередодні Дня Злуки у січні (так звані “макіївські теракти”), час від часу спливало перед небажаними для влади святами або акціями, і досягло апофеозу цього тижня, коли під приводом терористичної загрози влада намагалась позбутися наметового містечка чорнобильців, які голодують під пенсійним фондом у Донецьку.
І ще одна ознака 2011 року — надмірне застосування владою міліцейських спецпідрозділів проти зібрань мирних громадян. І відповідне — надмірне застосування спецпризначенцями сили проти неозброєних людей.
Навіть за часів Радянського Союзу у Києві проти звичайних громадян не застосовували таку кількість дуже добре екіпірованих правоохоронців. Відтоді, коли десятки тисяч киян (ще радянських людей ) вихлюпнулися на вулиці столиці із гаслами “Україні — волю”, і за увесь час незалежності на акціях міліція підтримувала громадський порядок, направляла рух звичайних громадян (підкреслюю - звичайних), але не ставала на перешкоді. Тим більше не застосовувала ТАКУ силу як зараз. Повірте мені, як людині, яка не є партійною, але більш ніж двадцять років на власний розсуд бере участь у різних мітингах чи протестних акціях у статусі громадянина держави.
Ми звикли, що ми не боїмося, і нас — не бояться, і попри всі анекдоти і кпини з “ментів”, ми звикли бачити в них своїх захисників і ніколи звичайні громадяни не кидалися на міліціянтів і не намагалися їм зашкодити. Згадаймо сотні тисяч людей на Помаранчевому Майдані — все відбувалось під гаслом “Міліція — з народом”, і самі протестувальники нейтралізовували неадекватних та провокаторів, намагаючись не давати міліції приводу для застосування сили.
А що зараз? Варто лише згадати святкування 20-ліття Незалежності 24 серпня у Києві. Такої кількості озброєних за останннім словом спецтехніки підрозділів я НІКОЛИ в столиці не бачила. Здавалося, що сьогодні не свято, а день введення військового стану. Згадаймо шеренги “космонавтів”, як вже встигли їх охрестити в народі, які стояли на шляху мирних демонстрантів (бабусь, молодих пар з дітьми і без, підлітків)... Ніколи до цього нам не перешкоджали використовувати своє конституційне право на протест, а тим більше — на свято.
А вже символічний “третій паркан” біля Верховной Ради? Влада нарешті чітко показала, що НЕ ХОЧЕ ЧУТИ ГРОМАДЯН (навіть своїх же виборців!). І тому виставила кордони молодих хлопців проти “чорнобільців”, “афганців”, дітей війни, які лише просили не забирати в них ті нужденні гроші, які вони заробили ціною власного здоров’я.
І День Свободи, який відзначили цими днями, лише підтвердив — країну намагаються пофарбувати у “сірий” колір поліцейської держави. На день Свободи чи не вперше побачила спецпризначенців, на ногах яких були майже лицарські металеві обладунки. Цих кремезних хлопців було багато, дуже багато... Ще подумала — невже вони битимуть нас отими палицями, адже вони — такі ж українці, як і ми? А ще подумала, що на ті кошти, які витратили на цю екіпіровку, можна певно було б розрахуватися і з чорнобильцями, і з афганцями...
Є ще й емоційні моменти щодо ставлення влади до таких символів державності, як мова, історія, традиції, національні герої. Саме цього року все те, що намагались приховати одразу після приходу до влади, почало проявлятися відкрито, нахабно і агресивно. Погляньте — верхівка уряду (принаймні, прем’єр і переважна частина віце-прем’єрів) не спілкується українською мовою. Цікаво, як вони читають постанови уряду, які пишуться українською і чи повністю розуміють зміст тих документів?! Плюс - керівник найбільшої фракції в Верховній Раді — Партії регіонів - на брифінгах промовляє іноземною мовою.
Чи не звідси виповзають якісь дивні ідеї про дозвіл у дошкільних закладах спілкуватися мовою “на вибір батьків”, про скорочення квот україномовного контенту на радіо, про фактичне припинення субтитрування фільмів українською мовою?
І вже й не можу згадати, коли востаннє бачила вишиванку на “тілах” вищого керівництва держави — здається, ще за минулої, демократичної влади. Так само, як щось давно не чути слів “Слава Україні!” з вуст найвищих посадовців...
А тут ще й у переддень відзначення Днів пам’яті співкоординатор Громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору Іван Васюник сказав, що влада припинила роботу над Національною книгою пам’яті Голодомору, бо боїться цієї теми. І щось давно не чути іншими країнами про визнання Голодомору як геноциду — чи не тому, що наша країна припинила роботу в цьому напрямку?
Ну що, досить? Чи продовжувати згадувати “протестні” моменти? Й так назгадувалось на цілу прокламацію до влади... І це — лишень за рік, і це ще далеко не все!..
На жаль, не можу не дорікнути й опозиції. Влада тихенько радіє роздрібненості і неорганізованості, а значить — слабкості. Вперто і методично нав’язує думку про відсутність протестних настроїв у суспільстві, цілком доречно посилаючись на слабенько організовані акції політичних сил.
Втім, цей рік проявив один дуже позитивний момент — суспільство стало свідомим активним. І саме громадський (а не партійний) протест поступово стає основною рушійною силою майбутніх державних перетворень. Підприємці з Податкового майдану, чорнобильці та афганці біля поламаного парламентського паркану, голодуючі чорнобільці у Донецьку - вони не очікуватимуть на вождя і не миритимуться із порушенням їх прав та фінансовим зубожінням (таки Помаранчева революція зробила це суспільство демократичним і навчила громадян вимагати від влади дотримання їх прав). Тож протест йде знизу, як розпечена лава вулкану, коли гуркіт вже чути, але потоків її ще не видно. Згадаймо хоча б стихійний “стадіонний протест”, коли найвищих посадовці зустрічають свистом і викриками “ганьба” (у найкращому випадку :) ). На жаль, влада розглядає спроби суспільства докричатися до неї як привід викликати ще один спецзагін, а не як привід замислитись над власними неправильними діями.
Чомусь згадалось - “Мертвая рука прошлого ничего без боя не отдаст...” - кілька десятиліть тому писав про відгомін сталінізму в СРСР Євген Євтушенко, який, дякувати Богу, і досі є нашим сучасником. Але ж так само він писав “Мертвая рука прошлого — все-таки, ты — мертвая рука...”
Сьогодні “синій” важкий туман опускається на Україну, сковує рухи, оповиває мозок і волю, ретушує пам’ять... Що буде далі, через рік, через два — важко сказати.
Але я знаю, що буде 26 листопада 2011 року — українська нація вшановуватиме пам’ять жертв геноциду-голодомору. І о 16-00 вечора на вікнах українських осель замигтять помаранчеві вогники свічок...
Нехай цього року свічка пам`яті стане свічкою протесту!
Якщо вам не байдужа доля вашої країни - обов’язково запаліть свічку цього вечора — ВОНИ повинні побачити ці застережні вогники...
Тетяна Мазурчук, Київ
