В ці дні в Україні вшановують память жертвам тоталітарного режиму “кривавого 20 століття”. Голодомор, репресії, розстріли, відселення з Батьківщини за сотні кілометрів тисяч і тисяч жертв режиму – ці трагічні сторінки нашої історії навічно залишаться в памяті нинішніх та прийдешних поколінь.
Літопис сучасної України, розуміння викликів, які стоять перед державою та суспільством у наступні сто років, неможливі без пам’яті про трагедію українського проекту в ХХ сторіччі.
Український модерний проект початку минулого сторіччя стверджувався на засадах найбільш прогресивних на той час європейських ідей парламентаризму, соціал-демократії і народовладдя. Але ці ідеї були дискредитовані політиками, численними партіями, які в боротьбі за владу не спромоглися поставити національні інтереси вище партійних. Українці, виснажені світовою та громадянською війною, волею чи неволею пішли за більшовиками, які обіцяли «світле майбутнє», рівність і справедливість для всіх.
Український народ разом з іншими народами колишньої російської імперії був втягнутий у тоталітарний експеримент. Замість обіцяної землі селянство отримало масові продрозверстки і конфіскації.
Провальна зовнішньоекономічна політика та доктрина сталінського режиму щодо “посилення класової боротьби” в роки Великої Депресії спричинила глибоку кризу в СРСР та спонукала до нових репресій по відношенню до селянства, призвела до Великого Голодомору 1932-33 рр.
Замість свободи розвитку і державної підтримки українська інтелектуальна еліта потрапила в задушливу атмосферу цензури та гонінь, фальсифікованих судових процесів та жорстоких репресій.
Замість свободи та демократії сотні тисяч українців мусили вибирати між фізичною свободою ціною доносу на сусіда, плазування перед начальством та свободою переконань та совісті ціною ув’язнення, заслання чи розстрілу. Тисячі жертв в Биківні – суворі німі свідчення таких злочинів проти українського народу, інших народів.
Ці трагічні сторінкі історії часто стають приводом для чергових політичних баталій. Символічні дати трагедій використовують для посипання голови попелом і пошуку «ворогів».
Але я пропоную подивитися на це з іншого боку.
Вшанування жертв Голодомору та розстрілів у Биківні набуває справжнього сенсу тоді, коли це пробуджує нашу пам’ять, і ми усвідомлюємо не лише жахливі наслідки тоталітарної політики, а й їхні причини: національну роз’єднаність, популізм, переважання мімікрії та “виживацтва” над принципами та здатністю до самостійних дій, надмірну залежність від зовнішніх сил.
Ця пам’ять має допомогти нам визначити наше спільне майбутнє, його обриси та приоритети розвитку. Згадуються слова Хосе Ортеги-і-Гассета, що нації народжуються і живуть, доки мають програму на завтра. А «вчора», минулий час, – не є для них вирішальним чинником.
Модернізація Україна, її європейський шлях розвитку, творення єдиного гуманітарного простору – на мій погляд, логічний історично та суспільно визнаний спільний шлях.
Глибокі соціально-економічні реформи стали єдино можливим інструментом остаточного демонтажу тоталітарної спадщини.
Можливо, гострі економічні проблеми, бідність, бюрократизм та корупція стримують розвиток. І можливо, не всі цілі досягаються так швидко, як хотілося б. Але память поколінь, надії та вимоги наших дітей примушують йти далі.
Модернізація України є нашою відповіддю на виклики “червоного ХХ століття”. Як нащадки і спадкоємці загиблих ми повинні «тут і зараз» творити сучасну Україну: шукати політичні компроміси, не поступаючись принципами та національними інтересами, приймати рішення, які, можливо, не дають негайних результатів, але створюють надійну основу для майбутнього розвитку.
Андрій Єрмолаєв, директор Національного Інституту Стратегічних Досліджень
