З учителями мені не щастило завжди. Точніше, з учителями все було нормально, а з класними керівничками не щастило категорично!
Спогад про першу вчительку... Ми сидимо в класі старої затишної школи у райцентрі в Чернігівській області. Дзвоник, рвучко відчиняються двері, до класу заходить жінка дуже пенсійного віку й скрипучим голосом заводить «Край дороги чибіс, край дороги чибіс, він кричить лякається біди-и-и». У нас урок музики. Про цю вчительку, яку з моєї легкої руки ми називали Чибіс я пам’ятаю небагато. Пам’ятаю, що була вона не те щоб сувора, а якась бездушна, ніби не людина, а механізм. Пам’ятаю, що била нас, як вона висловлювалася, «по зашийку». Любила тихо підійти ззаду, саме коли ти шепочеш щось сусідові і врізати по потилиці так, щоб учень лобом парту «поцілував». Ще пам’ятаю, коли ми були в середній школі, а вона вже не працювала, ми ходили її вітати з якимось святом. Ми не бачили її рік чи трохи більше, і ось перед нами бабця в абсолютному маразмі, яка, майже не розуміючи, що відбувається, слухає, як наші активісти читають вірші типу «І Ленін теж важку свою дорогу…» Тоді це мене нажахало. Хто це, якась чужа людина, яка лупила нас на уроках?.. Що ми тут робимо?.. У мене досі є таке фото на грубому папері, яке видавали всім учням «на згадку». Угорі – Чибіс із зачіскою а-ля “дрібна хімія”, міцно стуленими губами, наче зараз дасть по зашийку, напис «Учітєльніца пєрвая моя» і внизу – я.
Моя сестра вчилась у іншої вчительки, але дуже подібної до моєї. І закінчивши молодші класи, на прощанні з учителькою вона сказала: «Яка я щаслива, що більше не буду в неї вчитися!»
Учителька, яка була моєю «класною» в старшій школі, уже в Києві, теж залишила незабутні враження. Вона була вже у віці, хронічно незаміжня, любила посміятися й пофантазувати. Наприклад, розказувала нам про свого чоловіка (уявного). То він у неї був моряк, то льотчик. На уроки вона ходила в домашніх капцях з високими підборами. Їй якусь особливу насолоду доставляло принижувати нас. «Що жопи розвісили на стільцях! А ти біля батареї, он уже сало плавиться. Да я у ваші роки…» або: «А хто вчора цілувався біля пошти?» У нашої вчительки було хобі – ходити ввечері по приватному сектору одного зі спальних районів Києва (де була наша школа й мешкала більшість учнів) і видивлятися та винюхувати біля учнівських дворів – хто до кого залицяється, чия сестра з ким зустрічається, хто з ким цілується тощо. Щоб потім на уроці видати чергову порцію компромату.
Коли наші хлопці поїхали на ДПЮ (допризовна підготовка юнаків), війсьрук і наша класна керівниця поїхала з ними. У якихось хлівах чи казармах, де вони жили, вихователі спали на першому поверсі, наші хлопці – на горішньому. Оскільки вчителька щоночі намагалася видертися до них через ляду в стелі для “дружньої розмови”, вони брали з собою відро води, щоб лити їй на голову, якщо лізтиме. Діставала вона нас страшенно, доки один із хлопців, якого вона почала ображати просто на уроці, підійшов і вдарив її по обличчю. Справа не набула ніякого розголосу…
Ще пам’ятаю, як вона декламувала нам вірші Сергія Єсеніна. Вона розхитувалася туди-сюди на своїх капцях і в прозі з власними домислами переповідала нам «Ти жива ль еще, моя старушка». Це була повна імпровізація з купою деталей, яких у оригіналі і близько не було.
Ще пригадую “хімічку”, яка на уроках так верещала, що в нас потім закладало вуха. Говорити вона, здавалося, узагалі не могла і нову тему просто кричала.
В усіх школах, де мені доводилося вчитися, були й хороші вчителі. Але їх чомусь було менше.
…Й ось тепер моя дитина пішла до школи. Я хвилювалася, який учитель їй попадеться. І приходжу до висновку, що моя «нефартовість» з учителями, мабуть, спадкова. Ще на першій шкільній лінійці мені згадався «чибіс». Ну чому, чому нам не попалась молода, добра й весела вчителька? Чому тільки «чибіси», які давно на пенсії і мали б глядіти власних онуків!?
«Чибіси» з усіма своїми надокучливими старечими проблемами, своїм роздратуванням, хворобами і вампіризмом.
Вони приходять на роботу, щоб почуватися потрібними, отримати необхідний енергетичний заряд від дітей, прочитати мораль батькам. Ну, і копійку якусь отримати, окрім пенсії.
Наша – типова «звєзда»... Саме тому вона працює в середній школі, а не в ліцеї чи гімназії. Бо тут вона з висоти свого статусу «звєзди» вичитує батьків, а там батьки вичитували б її.
Як результат – відмінниками в нас стають ті діти, котрі після канікул біжать до вчительки з криками: «Як я скучив, як я вас люблю, ледь витримав без вас і без школи». Ці ж діти отримують кращі ролі на всі свята. Незалежно від їхніх здібностей, талантів і інтелекту. Інших опускають до рівня посередності. А дитина думає: навіщо старатися, усе одно мене не похвалять.
І як у цьому випадку поводитися батькам? Сваритися зі «звєздою»? Так вона ж на дитині відриватиметься.
Такі особи працюють у школі не тому, що це їхнє покликання, не тому що люблять дітей, не тому, що мають хист педагога. А тому, що там вони реалізують свої комплекси, амбіції, бажання й потреби. Потреби в емоціях, потреби в стосунках, потреби в молодій силі й енергії. А матеріал для цього – наші діти. Ці люди більше беруть у дітей, аніж дають їм. Я в цьому переконана.
Тож виходить, що саме така важлива інституція, як початкова школа, яка задає настрій дитині на всі роки навчання, стала в нас чимось на кшталт притулку для вчителів, які більше ні на що не годяться…
Антоніна Лесич
