Пам’ятаю, напередодні зими посадовці Міносвіти дружно, за радянською традицією, відзвітували про готовність шкіл до зимового періоду. Як водиться в таких випадках, повідомили про забезпечення сільських шкіл, що не мають газового опалення, твердим паливом та всім необхідним. Але на практиці звіт виявився фарсом. Чимало шкіл у селах, де про газифікацію міська влада згадує тільки напередодні чергових виборів, нині змушені припинити навчання через нестачу палива. Принаймні, така ситуація спостерігається в багатьох школах Черняхівського району Житомирської області, звідки я родом. Нещодавно спілкуючись із батьками по телефону, почув на іншому кінці слухавки голоси своїх племінників. На запитання "чому діти не в школі?" отримав приголомшуючу відповідь: виявляється, моя «альма-матер», яку колись закінчив, не працює, бо немає чим палити. Батареї в приміщенні ледь теплі, тому батькам радять не пускати дітей до школи. Директор закладу, намагаючись врятувати систему опалення, самотужки їздить по підприємствах у пошуках палива. Вдалося десь роздобути старі автомобільні шини. Тепер працівники котельні рубають їх та кидають у котел, щоб не замерзла вода в радіаторах. Аналогічна ситуація і в сусідніх школах.
Українська сільська реальність не дає спокою. Не можу збагнути, як можна в XXI столітті закривати школу через те, що держава не спроможна забезпечити її необхідною кількістю вугілля, тим більше, що, зі слів прем`єра, в країні спостерігається економічний ріст. Ганебним є й інший факт... Якщо провести історичні паралелі, то виявиться, що востаннє українські школи з таких причин закривали в роки німецької окупації України (1941-1944 рр.). Німецька цивільна влада, дозволивши українцям відкривати школи, не дуже ними опікувалася, тому в зимовий період, коли виникала проблема відсутності палива, давала розпорядження їх закривати. На цей час учителі йшли на біржі праці, або влаштовувалися на тимчасову роботу. В окремих регіонах німецькі чиновники інколи зберігали для освітян 50% заробітної плати, щоб не вмерли з голоду.
Сімдесят років тому вчителі, як і сьогодні, мали мізерну зарплату. Судіть самі: в 1942 році директор школи отримував в середньому з усіма надбавками 900 карбованців, а рядові учителі - від 300 до 800 карбованців. Цих грошей, враховуючи тогочасні ціни, ледь вистачало на кілька тижнів. Для прикладу, в Києві на Житньому ринку у квітні 1942 року склянка пшона коштувала 18 крб., склянка гороху – 13 крб., десять картоплин – 30 крб., кілограм хліба – 75 крб. У Харкові в серпні 1942 року ціна кілограма хліба сягала 100 крб., сала – 55 крб., цукру – 110 крб., картоплі – 125 крб., десяток яєць – 115 крб. Правда, вчителі забезпечувалися владою продуктовими картками. Наразі вчителі з усіма надбавками отримують у середньому трохи більше 2 тисяч, а молоді спеціалісти до 1,5 тисячі. Беручи до уваги сучасні ціни на продукти, промислові товари – це також мізер.
Сумно, але факт – виходить, проблеми в сільських школах, з якими боролися освітяни за німецької окупації, актуальні і на 21-му році української незалежності.
Володимир Гінда, історикР.S. Школу не називаю умисно, аби не зашкодити директору. У нас у таких ситуаціях, як правило, страждають рядові чиновники, а не ті, хто мав би.
