2011 рік перевернув усі наші уявлення про те, як влаштований світ. 2012 рік обіцяє ще більші зміни.
Світ занурюється в кризу і нестабільність. Демонстрації в Нью-Йорку, в Каїрі, в Москві неначе підтверджують: нестабільність – скрізь.
Але це тільки на перший погляд. Ми повинні чітко розуміти різницю в тому, що нас чекає на Заході і на Сході.
З Європою більш-менш усе зрозуміло. Боргова криза переростає в багаторічну глибоку депресію. Далі безробіття, зниження рівня доходів, соціальна і політична нестабільність. Дуже хотів би виявитися неправим, але, швидше за все, саме таким шляхом піде криза в Європі.
Головний чинник, що пригнічує європейців: ніхто не знає, коли це скінчиться. Виходу не є видно.
Німецький "Ді Цайт" пише:
"Найбільш загрозливий аспект цієї кризи – абсолютна невпевненість у майбутньому, більша, ніж у сьогоденні... Виборці не вірять політикам, які обіцяють і не виконують, або біжать від радикальних реформ, думаючи про власне переобрання. Тенденція задаватися питанням, чи є демократія найефективнішою системою чи ні, уявляється мені найсерйознішою небезпекою...".
Економічні наслідки кризи для України відомі: закриття ринків збуту традиційної продукції, вичерпування зовнішніх джерел запозичень. Головний же висновок полягає в тому, що Європа все більше і більше замикається на самій собі. Їй не до України. Не просто не до європейської інтеграції Києва, перспектив членства і тому подібних речей. Не до України як такої.
Дещо іншою постає картина на сході.
Думаю, вже всім зрозуміло, що загрози нинішньому російському режиму від опозиційного руху вельми і вельми перебільшені. Для Путіна і його команди ситуація після маніфестацій на Болотній – складна, нестандартна, але зовсім не непереборна. Виклики, що стояли перед Росією в кінці 90-х, були набагато складнішими.
Нинішня Росія, побудована по лекалах команди Путіна, залишиться у загальних рисах такою самою і на найближчі роки. Радикальної зміни влади і суспільної моделі не відбудеться. А ось зовнішня політика Росії стане ще жорсткішою і прагматичнішою, ніж це було раніше.
Що це означає для нас?
Найголовніше – йде в минуле ситуація, коли Україна відчувала досить рівномірну дію трьох головних полюсів впливу (Росія, Європа, США), які в цілому більш-менш врівноважували один одного.
Нинішня ситуація інша. У міру того, як йде углиб себе Європа, у міру того, як США все більше перемикаються на інші проблемні регіони, так само посилюється "російський чинник" у житті України.
Під терміном "російський чинник" маю на увазі не якусь свідому політику Росії по відношенню до України, а весь комплекс об'єктивних чинників, що діють часто окремо від політичних зусиль Москви у київському напрямку.
Що мається на увазі?
1. Все стрімкіше наростає розрив у рівні життя між Україною і Росією. Росія планує в 2012 році довести середню зарплату до 25 тис. рублів (6 600 гривень), Україна – до 3 тис. гривень. Різниця - більш ніж у два рази. Такий самий розрив і в середніх пенсіях.
2. Росте потік українців, які шукають роботу в Росії. Все більше львівських будівельників працюють у Підмосков'ї, миколаївських корабелів – на пітерських верфях. Випускники технічних вузів знаходять роботу в сусідніх російських областях. Більш того, на Росію перерозподіляється частина європейського потоку українських трудових мігрантів, які залишають Європу через кризу і безробіття.
3. Росія вперше за 20 років робить спробу створення інтеграційного проекту, не заснованого на пострадянській ностальгії. Митний Союз, хоч і не позбавлений суперечностей, проте, досить надійно скріпляє загальними економічними вигодами. Поки що рано робити висновки про те, які переваги цього Союзу для економік Білорусі і Казахстану, незрозуміло і яким чином здійснюватиметься інтеграція настільки різних економічних моделей Росії і Білорусі. Як відзначив недавно Віктор Янукович, "Митний союз тільки почав працювати. Ми ще не знаємо результатів роботи Митного союзу, хоч би економічних результатів".
При всьому цьому, на Митний союз – на відміну від СНД – складно наклеїти ярлик "малоефективної" або "мертвонародженої" організації. І сам Президент України готовий через "рік-півтора", залежно від результатів діяльності МС, розглядати варіанти приєднання до нього Києва.
Хочу підкреслити: посилення впливу "російського чинника" на Україну, всупереч надзвичайно поширеним фобіям, не означає яких-небудь загроз для державного суверенітету і територіальної цілісності України.
Дозвольте детальніше обгрунтувати цю тезу, що здається суперечливою.
Сьогодні Росія не має ані можливостей, ані бажання поглинати Україну. Росіяни переживають етап, схожий із тим, який переживали піддані Великої Британії через 15-20 років після розпаду Британської імперії. Різкі фантомні болі від розпаду СРСР змінилися яскраво вираженим стриманим ставленням до колишніх "братів по соціалізму".
За різними оцінками, від 40 до 55 % росіян виступають за відмежування від північнокавказьких республік, аж до їх повного відділення. Гасло "Досить годувати Кавказ" продовжує залишатися актуальним, і абсолютно зрозуміло, чому саме проти нього озброюється Володимир Путін у своїй статті, присвяченій міжнаціональним питанням.
За об'єктивної наявності подібних настроїв російське суспільство радикально не готове до відновлення політики територіального розширення і будівництва нової імперії.
Потрібно розуміти: скуштувавши конкретних, матеріальних плодів путінської економічної політики, російське суспільство, перш за все, його активна частина, не бажає просто так ділитися заробленим не тільки з менш багатими сусідами, але й навіть із власними співгромадянами з національних республік. А будь-який проект інкорпорації України вимагатиме масштабніших капіталовкладень.
Пригадаємо, наприклад, підписання Харківських угод. Скільки було крику з приводу того, що нібито Київ здав національні інтереси.
Але ніхто в Києві не помітив, наскільки бурхливою була дискусія після Харкова в самій Росії і як гнівно критикували Медведєва російські націоналісти за "мільярди доларів", нібито подаровані Україні просто так.
Не закриватимемо очі на очевидне: українсько-російські відносини сьогодні знаходяться на вельми складному етапі. І не тільки через важкі і тривалі газові переговори. Вважаю, що "газова" тема надзвичайно роздута вітчизняними ЗМІ, а її значущість у контексті українсько-російських відносин сильно перебільшена.
Проблема в іншому: практично жоден із масштабних спільних проектів, анонсованих у 2010 році, так і не запрацював. І якраз відсутність таких проектів є найбільшим мінусом з погляду майбутнього української промисловості.
Але при всьому цьому альтернативи українсько-російському зближенню сьогодні ще менш реальні, ніж рік-два тому.
Відчутною тенденцією найближчих місяців, яку поки не помічає більшість українських експертів, стало наростання розчарування суспільства в політиці європейської інтеграції. Особливо відзначу: йдеться не про європейську ідентичність України, не про відносини з країнами Європи в цілому, а саме про адекватність тієї моделі, за якою до цього моменту здійснювалася європейська інтеграція України.
Вперше за багато років опитування громадської думки фіксують: прихильники членства України в ЄС опиняються в меншостіі. І цьому є логічне пояснення. Неймовірно складно повірити в реальність включення такої величезної і проблемної країни як Україна до складу Європейського Союзу, що знаходиться зараз у найглибшій кризі з моменту його заснування.
Крім того, об'єктивно все менше українців особисто, на власній шкурі, відчувають причетність до політики євроінтеграції.
Ось показовий приклад. Давайте пригадаємо, скільки вітчизняних політиків і експертів жалкували з приводу затримки з парафуванням Угоди про асоціацію з ЄС. Весь грудень український ефір стрясали стенання із цього приводу. А пригадаймо: хто з представників української економіки, топ-менеджерів у конкретних галузях економіки сказав: шкода, що Угода затримується, оскільки така-то й така-то галузь недоотримує конкретний прибуток і втрачає через це конкретні переваги.
Таких заяв не було. Жодної.
І це – конкретний доказ того, що з погляду vox populi (голос народу - Ред.) пріоритети євроінтеграції були багато років розставлені, м'яко кажучи, невірно. Для українців відносини з Європою бачаться в конкретній площині, і в першу чергу – в можливості їздити Європою і працювати в європейських країнах без віз. А ще безумовний пріоритет – побудова в самій Україні життя за європейськими стандартами, що, як доводить приклад цілої низки країн від Норвегії ка Швейцарії, цілком можливо і без членства в ЄС.
Отже, якщо ці тенденції продовжуватимуться (а сумніватися в цьому не доводиться, дивлячись на поглиблення світової кризи), рано чи пізно в громадській думці країни відбудеться перелом.
Якщо Росії вдасться зберегти стабільність розвитку і успішно пройти через спокуси нової "кольорової революції", Росія рано чи пізно займе місце маяка й індикатора суспільного прогресу для українського суспільства, то місце, яке 20 років підряд займав Європейський Союз. А відставання Росії від ЄС за певними показниками розвитку знівелює такими чинниками як відвертість меж, ментальна близькість, легші можливості для отримання роботи.
У "битві за привабливість" для українського суспільства між Росією і Заходом, що незримо йде вже більше 20 років, назріває серйозний перелом. Добре це чи погано – вирішувати кожному з нас. Борг експерта – чесно попередити суспільство про те, що його чекає попереду.
Анатолій Орел
