«Справжній бойкот був у 80-і в Москві й у Лос-Анджелесі, коли блоки «дружніх» держав почергово не відправляли свої делегації на Олімпіаду. Зараз йдеться про парабойкот, тобто про те, що в Києві не з'являться кілька більш-менш впливових політиків. Футболісти будуть там напевно. Вони просто заллються сльозами, якщо Ярослав Качиньський не поїде на Схід, а півфінали будуть абсолютно провальними без Ангели Меркель. Звичайно, це матиме певний пропагандистський вимір у політиці (позаяк конкретних результатів це теж не дасть) і вплине на чемпіонат в плані його іміджу, але не перебільшуймо.
На сам чемпіонат, як на спортивні змагання, і на атмосферу в рядах уболівальників це не матиме жодного впливу. Там важливими будуть голи і сотні літрів пива, а не політика.»
«Хто може зіпсувати ЧЄ-2012, якщо не політики?»
Роберт Зелінський («Polska», 3.05.2012)
Якщо промоніторити повідомлення, як у вітчизняних, так і європейських ЗМІ (включаючи інформагентства) з тематики нібито бойкоту ЄВРО-2012 в Україні, то абсолютна більшість з них підпадає під один з двох варіантів.
Варіант 1: «ініціатива журналіста»: «Ви не плануєте приїхати до України на ЄВРО-2012?» – Ні! – «Значить, Ви приєднуєтеся до бойкоту ЄВРО-2012!?»
Варіант 2: «ініціатива політика»: «Я відмовляюся від планів приїхати до України на ЄВРО-2012! »– А вони у Вас були? – «Чесно кажучи, ні, але тепер я від них відмовляюся!»
Якщо автор цих рядків і перебільшує ситуацію, то зовсім трошки. Адже бойкотувати захід офіційні особи можуть у двох випадках: якщо вони наперед оголосили про свою участь у ньому, або ж, якщо вони були на нього офіційно запрошені. А так весь цей бойкот чимось нагадує відмову від медичного огляду після заяви про побої.
З іншого боку, спрощувати ситуацію теж не слід. Розтиражоване слово «бойкот» відносно спортивного заходу – це, одночасно, і повернення в далеке минуле, у 70-і – 80-і роки ХХ століття, і яскрава демонстрація подвійних стандартів.
Можна нагадати, що Китайська народна республіка у всіх рейтингах свободи знаходиться в нижній частині списку, що не тільки не перешкодило проведенню в Піднебесній Олімпіади-2008 року (на тлі масштабних виступів Тибету за автономію і жорсткого придушення цих виступів силами безпеки), але і не відлякало світових лідерів від участі в церемонії відкриття.
Росія, так активно критикована на Заході за внутрішньополітичну ситуацію, одержала і зимову Олімпіаду-2014, і футбольний ЧС-2018, рішення по якому ухвалювалося в березні 2009 року – через півроку після «п'ятиденної війни» з Грузією і визнання Москвою незалежності Південної Осетії й Абхазії. Протести Тбілісі і союзників «молодої грузинської демократії» на футбольних функціонерів враження не справили.
Ну, а про участь усіх демократичних країн у літніх Олімпійських іграх 1936 року в Берліні просто вважають за краще не згадувати, за принципом «хто за старе згадає...»
Повертаючись до реалій ХХ століття, можна пригадати, що використання бойкоту йшло за висхідною. Спочатку йшлося про локальні санкції – наприклад, перенесення ЧС-1969 року з Праги до Стокгольма після введення радянських військ в ЧСРР, бойкот шахової олімпіади в Тель-Авіві 1976 року арабськими країнами, СРСР і більшістю країн Варшавського договору, бойкот африканськими державами Олімпіади-1976 на знак протесту проти олімпійського статусу ПАР.
В окремих випадках арабські спортсмени і команди відмовлялися зустрічатися з Ізраїлем, франківська Іспанія не прислала футбольну збірну на матч з СРСР у 1960-ому, а СРСР – свою збірну на матч із Чилі в 1973-ому.
Апофеозом політики бойкоту стали літні Олімпіади в Москві (1980) і Лос-Анджелесі (1984), після яких всім стало зрозуміло: бойкот у спорті – і не засіб, і не метод досягнення політичної мети.
Закінчити ж замітку хочу цитатою того ж польського журналіста Роберта Зелінського: «А для німецьких політиків у мене є пропозиція. Якщо вже їх так турбують права людини й етика, і якщо вони захищають Тимошенко, то, може, їм спочатку побойкотувати мафіозну Італію, адже прем'єром там була людина, у якої більше бруду за душею, ніж боргів у Греції. Цікаво також, чому вони не протестували проти того, що Сполучені Штати за останні роки убили сотні безневинних мирних громадян, включаючи дітей, в Іраці чи Афганістані. Щось я не чув про те, щоб Німеччина збиралася бойкотувати США. Я абсолютно не підтримую того, що відбувається в Україні чи в Росії (дайте нам такого Ходорковського, а статтю ми на нього знайдемо), але у мене складається враження, що бойкоти застосовуються дуже вибірково: там, де це кому-небудь вигідно. І, крім того, недобре, коли це робиться ціною спорту і найбільшого спортивного заходу в історії нашої країни».
Дмитро Джангіров
