Думка
Переконуюся з кожним днем – як невблаганно відділяється Україна від Росії. Деградація політичного життя в Російській Федерації та бурхливий – аж через край – сплеск його в Україні ще раз засвідчує: наскільки різними є ці два сусідні народи.
Звісно, українцям ще далеко до повноцінної демократії в її європейському розумінні, поки що маємо лише її жалюгідний сурогат. Але головне, що в нас є демократичний процес – живий, натуральний, суперечливий і часом сміховинний, але справжній.
У спеціально навчених людей у Росії, які блудять по Інтернету з метою створення позитивного іміджу про їхнє керівництво, можна почитати широко розтиражовану тезу: ми, мовляв, у Росії давно проходили те, що проходить сьогодні Україна...
Мабуть, зайве полемізувати з громадськими поширювачами цієї ідеї, нагадуючи, що Росія переживала зовсім інші події, зокрема громадянську війну, розстріл парламенту, гоніння на олігархів “неросійської” національності, полювання на відьом і таке інше. Нічого подібного в Україні не було і немає. Росія ніколи не переживала того, що переживає Україна, і навпаки – російські випробування невідомі нам, українцям.
А нині “хохли” з “москалями” живуть взагалі на різних планетах. Поки в Україні влаштовуються перевибори, формуються коаліції, точаться відкриті й закулісні ігри між різними політичними силами, у Росії президент назначає свого наступника, а той наступник запрошує свого попередника бути його правою рукою... І вся величезна країна, затамувавши подих, чекає, хто в верхах перший оступиться, хто кого перший підставить, хто кому підсуне плутоній чи діоксин.
Останні заяви Путіна щодо України свідчать про те, що почувається він дуже кепсько. Таке враження, наче ми повернулися у 2004 рік, коли він діяв так само невпопад – приїздив в Україну, давав фальшиву прес-конференцію в прямому ефірі з заготовленими запитаннями, потім кілька разів вітав Януковича з перемогою.
Путін, напевне, щиро вірить, що Янукович разом з усіма “донецькими” – це його надія і опора, що “донецькі” є виразниками проросійських настроїв українців і що в Україні такі настрої превалюють. І варто Володимиру Володимировичу щось таке недипломатично антиукраїнське видати, як Україна відразу вибухне обуренням щодо “помаранчів” і розколеться на два табори – великий проросійський і малесенький – проамериканський.
Антиамериканські дурниці навіть коментувати не хочеться. Це не що інше, як дешевий популізм, спрямований на підігрівання плебейських настроїв у самій Росії (коли бідні не люблять багатих)... Але він дуже нагадує пошук ворога, який у критичні моменти російської історії допомагає єднати мало чим об’єднану націю, в даному разі – ще й во ім’я зміцнення любові до Путіна, яка дуже скоро почне переорієнтовуватися на іншу особу. Напевне, президент, чий строк невблаганно-загрозливо прямує до кінця у країні, де до колишніх завжди ставилися відомо як, боїться цього кінця. І робить дурниці – одна за одною. У цьому ряду і скандальна відмова він договору про звичайні збройні сили, і випади в бік Європи, а тепер Україна спокою не дає зі своїми бандьорами, помаранчами і пронатовськими устремліннями.
Але найцікавіше в долі пана Путіна ще попереду. Тих, кого фігура російського лідера дратує, ще матимуть змогу зловтішитися...
Оксана Охрімчук, Москва–Київ
