Ще від початків совєцького (але вже не німого) кінематографа так повелося, що в тому чи тому худфільмі ні-ні та й вигулькне для зайвого колориту епізодичний герой-малорос чи, певніше сказати, пришелепок-хохол. У кращому разі це такий собі глевтякуватий дядько-фронтовик, що в перервах між боями сумує за рідним селом та вишневим садком, а здебільшого – поліцай, зрадник, виродок… Традиція ся настільки стала класичною, що й дотепер хвилює хворобливу фантазію кіноробів. Згадаймо бодай зека-дебіла із відомого фільму «Холодне літо 1953-го», який на тлі героїчних діянь російських політв’язнів раптом ні сіло ні впало заводить пісню про Галю. Я вже не кажу про «Брата-2», де хвацький москаль-чарівник мочить міфічну українську мафію в американському Чикаго, причому робить це згідно із сумнозвісною путінською інструкцією – в туалеті.
Наші, здавалося б, менш обдаровані землячки-кіношники розробляють «вітчизняну тематику» значно делікатніше. Україномовні персонажі у них не стільки хижі й підступні, як наївні і бідні. Одне слово, простачки-сіроми. Скажімо, у серіалі «День народження буржуя» (цинічно найменованому першим українським телесеріалом) всі респектабельні, успішні й багаті людці розмовляють російською, а в кого не склалося – поганенькою державною. Дивіться, мовляв, дітки, і вчасно робіть висновки. Бо так буде з кожним.
Останніми днями у зв’язку із праздніком совєцкой арміі телевізію переповнили кінофільми про війну та героїчні будні сучасного російського воїнства. Винятковий «шедевр» демонстрував канал СТБ – пригодницький фільм «Таємниця Вовчої пащі», вочевидь із тих «ізразцов руского патріотізма», котрі, як відомо, фінансуються навпростець із державної казни РФ. Можна тільки здогадуватися про бюджет цього кіносміття, якщо в ньому погодилися вивалятися такі знані лицедії, як Пореченков, Караченцов чи Олена Яковлєва (причому в блідій епізодичній ролі).
Так от, події цього фільму розгортаються в Криму, на чатах якого стоїть доблесний російський чорноморський флот. Вище офіцерство занепокоєне звісткою, що тутечки готується грандіозний теракт. Треба сказати, що в цих російських офіцерів і дітки ростуть зразкові. Якщо в їхньому житті й немає місця для подвигу, то вони обов’язково його знайдуть. Саме ці малюки випадково натрапляють у підземеллі на ящики з халвою, яка потім виявляється не кондитерським виробом, а вибухівкою. Справжнісіньким пластицидом! Ось так дітлашки і викривають тих клятих терористів…
А де ж тут український ЧФ? Є! На маленькому обшарпаному катері гасає морем карикатурний попандопало, який вигукує ламаною українською мовою якусь дурню і, треба розуміти, уособлює всю українську флотилію. У нього також є синок, але це не кмітливий тимурівець, а викінчений кретин-боягуз, хоча ходить він у камуфляжі і постійно викрадає у свого дебільного татка як не бінокль, то табельну зброю. Втім, незважаючи на таку цілковиту озброєність і небезпечність, набагато менші за нього кацапчуки лупцюють хохльонка на кожному кроці і називають його «трєзубовєц»…
Чи варто переповідати, що в цьому кіні діється далі? Сон рябої кобили. Халва, звісно ж, не вибухнула. Скажу лишень про найбільшу сюжетну несподіванку. Терористами виявилися не «бандеровци», а таки відповідно до законів жанру ліца чи то кавказької, чи арабської національності. Цього, либонь, достеменно не відають і самі автори фільму. Та й на дідька воно їм здалося! Бабки зрубали? Зрубали. Ну й до побачення.
Василь ШКЛЯР
