“...Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле… “Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім...” Это Шевченко, – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего”. Іван Бунін написав це у Приморських Альпах 1933...
Тоді Україна була приречена – відти такий печальний висновок про “її історичне життя”. Але глибоку слов’янську душу великого письменника найбільше захоплює “вневременность” України – те, що Шевченко позначив, як “безвічність”, те, що живе одвіку й поза часом. Безвічність України – не в минулому, вона з нами й попереду нас. Безвічність є скрізь і в усьому, що сповнене животворчого духу. І просвітлені люди, які пізнали цю святу істину, живучи в ній, також попереду нас. Та щоб осягнути безвічно животворяще світло цієї правди, треба продертися крізь морок власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі й неславі героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, вірних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками правди, як Тарас Шевченко...
Тож полиньмо крізь простір і час земними й духовними шляхами безвічної Шевченкової України.
Україна – одна з небагатьох країн у світі, незмінна самоназва якої походить не від імені народу (етнонімічні назви земель з часом змінюються, як відходять прийшлі народи), а має астральне походження, як земля сонячної благодаті. Й від її власного імені утворилось наймення автохтонного люду, який оселився на ній, генетично споріднився з її природою й підпорядкував своє життя незмінній життєдайності Сонця й Землі, що стали символами віри хліборобів. І перші хлібороби на наших теренах назвали свою обжиту, одухотворену країну Укранія – гніздів’я сонячного журавля-крана, птаха-предка наших прапредків, птаха-тотема, який незмінно з весняним Сонцем повертається з вирію додому й вістує новоліття й радість життя та сум розлуки з рідним краєм. Саме за цю Україну-гніздів’я “Молитва” Б.-І. Антонича:
Хай Сонце – Прабог всіх релігій –
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Відтак зрозуміліше, чому
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко...
Україна, як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ вірив тільки Сонцю-батьку й Землі-матері, славлячи їх у молитвоспівах. Система сонячних вірувань і солідарної (від лат. Сол – Сонце), спільної духовної практики забезпечувала людям агрокультури життя у злагоді з питомою природою й космосом, лад у суспільному житті. Сонце-батько й Земля-мати – стали головними духовно-природніми самоідентифікаторами українців. Відтоді Україна явила себе як образ людського світу, який живе сам у собі, самотворить і самозахищає себе, бо:
У своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Відтак, як вістує Г. Сковорода, людина народилась удруге, духовно, через власну культуру, а світ культури явила через слово в книзі свого життя. Ця духовна сутність життя підносить людську душу до сприйняття небесної, духовної, України, яка є прообразом земної. Й світла сила того духовного поля – ноосфери, за В. Вернадським, допомагає живим, коли вони пам’ятають свого Творця-Прапредка. В самосвідомості корінної людності Україна є прапредківським краєм, і цей сакрально-природний образ її ще зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світообразному архетипі заснована ідейна сила Шевченкового “Заповіту” і його безвічного звернення до всіх у небесній і земній Україні сущих, аби кожен – і мертвий, і живий, і ненарожденний – працював для України, для свого Творця й не боготворив чужих облудних ідолів і кумирів.
Шевченкова Україна – це його світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине просвітленим серцем.
Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася світові й розкрилася від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в ньому страждання й відданість. Звідси Шевченкові совісливість, співпереживання й добродійливість – провідні риси його особистості й найвищі ознаки людяності. Шевченко – один із найсовісніших і найправдивіших поетів світу. Шевченкове слово роздирає облуду й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди й корчаться недолюди.
Шевченкова Україна – це його родове гніздо, куди він поривався з чужини все життя, бо тут джерело його глибинних знань і пам’яті, що забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.
Так, як Тарас любив свою Україну, можна любити тільки рідну матір. Так любили Україну його сучасники – М. Гоголь і П. Куліш, разом із якими Т. Шевченко відроджував ім’я своєї землі й свого народу. Гоголь, Куліш і Шевченко повернули своїй материзні одвічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під великодержавною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Але народові повернуто його одвічне ім’я й природне право на свою землю. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного українця питання:
Чиї сини? яких батьків ?
Ким? за що закуті ?...
Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлюється питома природа й у глибині пам’яті плекається духовна традиція. Так люди єднаються в народ, поєднуючи у собі цілісність земного й небесного. Такі люди є гарантом екологічної рівноваги одвічного світу природи й рукотворного світу цивілізації. Вони беруть на себе відповідальність за збереження своєї рідної, неподільної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.
Україна – не “проект ХХІ століття” (у ХХ ст. вже був сумнозвісний проект “нації як соціального договору”), що намагаються навіяти суспільній свідомості українців новоявлені модернізатори-культуртрегери й квазіпатріоти, апологети глобалізації й сервілізму. Україна має свою одвічну небесно-земну програму, свою ноосферно-біосферну функцію в антропокосмічній всеєдності. Такою Україна була одвіку, такою є й буде одвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягати у патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Творця послідовно й чесно, всупереч чужоїдам-мародерам, творять синергічне силове поле Українського світу. І це є вищою, неминущою реальністю, “вневременностью”, яку створили наші предки й яка так захоплювала Буніна. Нам належить зберегти, посилити це поле й виплекати в ньому нащадків. У цьому гарантія нашого самозахисту й самовідтворення нас, як нації.
Відтак Шевченкова Україна стане материзною кожного з нас – духовно-природним простором усіх українців, в Україні й не в Україні сущих, де ми в солідарному прагненні сердець зобов’язані відновити радість праведного життя під Сонцем,
...бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
Пам’ятаймо: Україна – це країна, де перший славень складено на славу Сонця й де люди тисячоліттями жили в праці з молитвою до життєсійного світила!
Олександр ШОКАЛО
