Поява цього диску на полицях музичних магазинів нагадала мені часи минулі, коли співати українською раптом стало модно, слухати українське ще модніше, а ось почути в ефірі чи придбати на касеті (тим більше на компакт-диску) сучасну українську музику було ой, як непросто.
У скверику на розі тодішньої вулиці Чкалова й Коцюбинського вже зранку кучкувалися групки молоді, здебільшого дівчаток ранньопідліткового віку. Годинами, в спеку і мороз стояли вони в надії побачити, чи хоча б, доторкнутися до “свіжоспечених” зірок та зірочок естради. Тут, у будинку напроти скверика, орендувала приміщення мистецька агенція “Територія А”, створена та очолювана нинішнім шановним депутатом Сашком Бригінцем. Це була справжня “Фабрика зірок”. Задовго до подібних проектів за допомогою однойменної до агенції телепередачі, Бригінець і незмінна і незамінна Анжеліка Рудницька “запалювали зірки” з того палива, що потрапляло їм до рук.
Ліричний довговолосий блондин Юрко Юрченко років зо два виконував роль майже казкового принца для маси захоплених юнок “від Путивля до Карпат”. Цей витвір продюсерського таланту Бригінця мав такий шалений комерційний успіх, що доводив до чорної заздрості метрів і напівметрів української естради.
Запам’яталась з тих часів не надто вишукана, але досить влучна епіграма, пера, якщо не зраджує мені пам’ять, Анатолія Матвійчука:
Що це в ефірі за ба-бах?
Нова зірка – Юра Нечистяк.
Став тепер він Юрченком Юрком.
Пісяйте, дівчатка, кип’ятком.
Дівчатка старанно виконували пораду, метри кусали лікті, аж раптом у стайні Бригінцевій стався справжній шкандаль. І група вихованців “території”, очолювана тим самим П’єро - Юрком, який раптом відчув себе справжнім Буратіно – борцем за права всіх дерев’яних ляльок у світі, заявив про розрив з гидким Карабасом-Бригінцем і виходом у самостійне, не стримуване продюсерськими амбіціями плавання. Потім, якось на диво швидко, всі відступники зникли спочатку з телеекранів і радіо ефірів, а потім і з пам’яті слухачів.
Більше десятка років накопичував творчі сили Юрко, аж доки спочатку на всеукраїнському відборі до “Євробачення – 2006”, а потім вряди-годи в теле- і радіо ефірі об’явився гурт “Юркеш”. Уже не ліричним П’єро, а відв’язним і майже брутальним Арлекіно постав Юрко, вибачте, тепер уже Юркеш, перед публікою.
Було б перебільшенням сказати, що публіка затаїла подих у передчутті виходу першого альбому, але певна артпідготовка в засобах масової інформації до його виходу проведена була. Головною дійовою особою інтерв’ю і “пресух” став, безумовно, сам Юркеш. Він усе з таким же жаром “крив” кровопивців-продюсерів, дуже скупо розповідав про те, де він набирався натхнення з моменту його зникнення з естради. Розповідав, що альбом вийшов, як мінімум, феноменальний, з проклятим минулим він порвав раз і назавжди і плоди його творчого натхнення ось-ось вразять вуха й серця слухачів.
І ось, чи то пак “Ой” він!
За задумом “непродюсованого” Юркеша вже сама вкладинка до альбому мала вразити потенційного слухача просто наповал! Скромний жовтувато-зеленавий колір з віньєтками у стилі “нарбутівських” гривень часів першої республіки, за задумом авторів, мабуть, мав створити контраст з вишуканим гумором текстуального оформлення.
Побий мене грім, не можу зрозуміти з якою естетичною метою треба було переставити місцями порядок пісень на обкладинці, обізвати своїх музикантів “лабухами” та ще й пом’янути місто Бердичів. Хіба що, таким чином пан Юркеш у черговий раз намагався підкреслити свою незаангажованість і винятковість. Ще б пак! Слухачам пропонується “лаконічно визначити стиль гурту” і переможцю навіть обіцяний приз у вигляді “поїздки за “бугор”. Отож, самі “лабухи” вважають себе неабияким оригіналами та жартівниками!
Тепер, власне, про музику. Якби на світі не існувало Горана Бреговича, Еміра Кустуріци з його “No smoking orchestra”, фінських “Leningrad cowboys” чи навіть наших “В.В” і “Вася Club”, музика ”Юркешу” була б надзвичайно оригінальною. Виходячи ж з того, що етно-поп-панк (на участь у конкурсі не претендую) існує, як стиль уже років з двадцять і майже в кожній країні представлений хоча б одним колективом чи виконавцем у більшій чи меншій мірі за межами цієї країни відомим, то кардинальних відмінностей на огляданому диску “вислухати” не вдалося, принаймні, автору цих рядків.
Якщо говорити про професійність музикантів, то на прізвисько “лабухів” вони аж ніяк не заслуговують. Зіграно все точно, професійно, подекуди навіть по-справжньому драйвово. “Мундіаль”, який уже відзвучав минулого року перед оспіваною ним подією і “Патріот”, з котрим свого часу “Юркеш” намагався прорватися на “Євробачення” цілком форматні речі, але їх хітовий потенціал досить сумнівний. Інші речі, в більшості своїй, аж надто нагадують щось уже чуте раніше – від згадуваних вище гуртів і до DJ Грува включно.
Загалом, за що хлопці боролися, на те, як кажуть, і напоролися. Якщо головним завданням цього релізу було довести свою некомерційність, то воно досягнуто успішно.
Ось тільки не варто було до пісні “Ой!” додавати декламування “Отче наш” і ще й з відхиленнями від канонічного тексту.
Чомусь після прослуховування цього альбому виникає сумнів у тому, що продюсери геть усі “бяки-буки”. Критичний професійний сторонній погляд при формуванні трек-листа альбому, аж ніяк би не завадив.
Володимир РАДЧЕНКО.
