Про це він заявив в інтерв’ю УНІАН.

Владика навів такий приклад: «Учора я відвідував Мистецький Арсенал. Я мав нагоду просто подивитися, як культурне суспільство, митці реагують на перебіг святкувань 1025-річчя Хрещення Русі-України. І що я відчув? Я відчув, що сьогодні справді українське суспільство має велику небезпеку клерикалізації. Ця небезпека виникає з одного боку внаслідок, можливо, дещо незграбного втручання державних чинників у церковні справи, а з іншого – через намагання тої чи іншої церкви стати державною. А в результаті у суспільстві (що я побачив, зокрема, на прикладі тих же митців, які дуже чутливі до таких тенденцій) витворюється образ священнослужителя як такого собі бюрократа від релігії – державного функціонера, що опікується релігійними почуттями віруючих».

Натомість, на переконання глави УГКЦ, «українське суспільство потребує євангелізації, тобто – наново відкрити для себе, що таке християнство, що означає бути християнином. І, я думаю, що сьогодні ми, як християни, святкуючи 1025-ліття Хрещення Руси-України, потребуємо не так низки заходів, не запровадження державної релігії в Україні – гадаю, нам більше потрібно говорити про наслідки, які мало Хрещення рівноапостольного князя Володимира для нашого суспільства».

Відео дня

На цю тему: Предстоятель УГКЦ: Церква повинна не датися владі

За словами Шевчука, «Хрещення Руси-України було стартом дуже потужної і духовної, і суспільної, і культурної трансформації. Наслідком такої трансформації було те, що розрізнені племена стали єдиним християнським народом, одним із найкультурніших народів Європи того часу. Як нам потрібної сьогодні ось такої хрещальної трансформації, якщо хочете – духовної революції українського суспільства!».

На запитання, хто ж міг би здійснити таку революцію, предстоятель УГКЦ висловив переконання, що «це є завдання церкви, яке я окреслив словом «євангелізація». Бо, на жаль, потрібно теж зважати на певний негативний спадок, який існує в пострадянському просторі. Дуже часто все те, що спускається нам з боку влади, воно лишається на рівні зовнішньої формальності. І тому, для нас, християн, сьогодні потрібно шукати нової парадигми державно-церковних стосунків. Такої парадигми, яка би, з одного боку, дозволила нам мати свободу для здійснення своєї місії у суспільстві, а, з іншого, щоби з боку влади була забезпечена паритетність чи партнерство».