Відео дня

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 липня відсвяткувала 100-річний ювілей  жителька села  Вінницькі Хутори Вінницкого району Марина Мартинівна Горобчук. Про це повідомляє газета «Вінницький район».

У свої роки бабця Марина ще сама порається на кухні. І хоча поруч, у другій половині будинку живуть її донька Катерина і онука Лілія, які завжди готові допомогти, Марина Мартинівна не доручає їм таку тонку справу, як кулінарія. А ще вона читає без окулярів, мудро розмірковує над реаліями сьогодення, вболіває за політиків, які обіцяють всенародне благо.

– Я закінчила лише три класи, – скромно посміхається живими ясними очима старенька ювілярка. – Але грамоту знаю, постійно передплачую «Сільські вісті» і люблю їх читати. Дивилася б і телевізора, але його у мене немає. Тому читаю газету.
Народилась Марина Мартинівна у селі Осолинка Літинського району. Рано пішла працювати в радгосп. Серед перших вступила в комсомол, звідки її висунули вчитися на трактористку.

– Повернувшись з навчання  мене поставили працювати в хлопчачу бригаду, – сміється бабця Марина. – Одному з них, Йосипу Горобчуку, я сподобалась. Він запропонував мені покинути трактора і вийти за нього заміж, займатись його господарством. У нього були вівці, свиня, корова. Я погодилась. Одружились і жили у його селі Новоселиця.
Йосип Григорович і Марина Мартинівна прожили разом майже 50 років, народили шестеро дітей. Троє з них померли в дитинстві, а дві доньки і син донині живі і здорові.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, чоловіка Марини Мартинівни забрали на фронт. Вона залишилась з трьома малими дітьми і матір’ю Йосипа Григоровича на руках. Як прийшли німці, примусили жінок працювати на них у полі. Так продовжувалось всю окупацію.

Чоловік повернувся з фронту живим. У 1947 році у Марини Мартинівни і Йосипа Григоровича народилась наймолодша донька Катерина, яка нині живе біля мами.

До пенсії бабуся Марина працювала у Новоселівці в колгоспі. Наприкінці шістдесятих років родина Горобчуків переїхала жити на Вінницькі Хутори. Марина Мартинівна вже була на пенсії, вона інвалід першої групи з хвороби ніг, а Йосип Григорович ще довго працював їздовим у місцевому колгоспі. Він помер у 1979 році.

Оглядаючись на прожите велике, нелегке життя, Марині Мартинівні інколи здається, що вона наче і не жила, що ще наче вчора маленькою дівчинкою вперше виганяла пасти маминих гусей, йшла в перший клас, ставала на весільний рушник, сповнена сили й енергії вирушала у власне доросле життя. Навіть не помітила, як промайнуло сто років, наче один день. Усілякого було за її довгий вік: прикрість і біда, радість і тиха втіха перемежовувались, як лінії на тільняшці, а може, як кольори райдуги…