З наближенням президентських виборів, які в США пройдуть у 2020 році, дослідники озираються на 2016-й, намагаючись передбачити методи, якими Росія може спробувати втрутитися в процес і цього разу. Ця підготовка отримала особливе значення після того, як колишній спеціальний прокурор Роберт Мюллер сказав у Конгресі, що Москва вже втручається в американську політику, «поки ми тут сидимо».
Щоб зрозуміти загрозу, американцям варто подивитися на попередні російські кампанії з поширення дезінформації. А для того, щоб побачити повну картинку можливого російського втручання у 2020 році, необхідно розглянути гібридну війну, яку Кремль веде проти України, — пише на сторінках Foreign Policy Сем Сокол, автор книги «Гібридна війна Путіна і євреї: антисемітизм, пропаганда і переселення українських євреїв».
Він нагадує, що після того, як Революція гідності у 2014 році повалила режим проросійського президента, Росія відреагувала цілим комплексом заходів. Вона розв’язана військову агресію проти України й розгорнула кампанію дезінформації, щоб підірвати легітимність нового уряду в Києві. Називаючи післяреволюційну українську владу «фашистською хунтою», Москва за кожної нагоди намагалася виставити Україну осередок ксенофобії, расизму і, головне, антисемітизму. І хоч єврейське питання не тривожить більшість українців чи росіян, називаючи своїх ворогів у Києві ненависниками євреїв, Володимир Путін міг описувати українських лідерів «нацистами німецького штибу». На пострадянському просторі пам’ять про Другу світову війну досі має серйозний політичний потенціал. Тому з боку російського президента це був хитрий, але аморальний вчинок.
Історик Микола Копосов пояснив: «Політика пам’яті, заснована на культі війни, змогла створити світогляд, в рамках якого нові акти війни можна виправдати. Вона створила мову політичної мобілізації проти зовнішнього ворога, який необхідний режиму для того, щоб маргіналізувати опозицію своєї країни».
І хоч українці в пошуках героїв, які б стали прикладом у боротьбі проти російського реваншизму, дійсно звернули увагу на націоналістичних лідерів, у твердженнях Кремля про те, що українські євреї були в небезпеці через державний антисемітизм, не мали нічого спільного з реальністю.
Холодного і похмурого ранку в лютому 2014 році Михайло Капустін стояв на тротуарі, роздивляючись синагогу в Сімферополі. З жахом він прочитав просте гасло поруч зі свастиками й вульфсангелом, які були накреслені чорною фарбою: «Смерть євреям». Рабин, якому було на той час 34 роки, виріс у сім’ї офіцера радянських ВМС. Йому знову довелося пізнавати смак життя під російським правлінням. Лише за два дні до того все здавалося відносно нормальним. Він був у Керчі у справах, коли почув у новинах про створення перехідного уряду в Києві. А в Сімферополі почалися сутички між проросійськими й антиросійськими демонстрантами. На шляху додому Капустін взяв мобільний телефон і зателефонував дружині, наказавши їй готуватися до можливої евакуації.
Читайте такожSuddeutsche Zeitung: Бабин Яр нагадує, як СРСР замовчував злочини нацистів
Наступного ранку солдати в уніформах без розпізнавальних знаків захопили будівлю парламенту автономії в Криму і підняли російський прапор. За день «зелені чоловічки» з Росії розповзлися по місту і захопили всі урядові приміщення. Невдовзі за зачиненими дверима і під дулом російських автоматів парламент кримської автономії проголосував за рішення просити Росію про надання «допомоги» у сфері безпеки. Блукаючи вулицями захопленого міста, Капустін був розлюченим. Він питав себе, чи дійсно таке можливо в Європі у 21-му столітті.
Близько 4 ранку, коли російські військові починали свою операцію захоплення, камери спостереження синагоги зняли чоловіка, який дістав з сумки банку фарби й почав щось писати на дверях. Через кілька годин після того Капустін отримав дзвінок від Анатолія Гендіна – проросійського голови єврейської спільноти в місті. Він наказав Капустіну приїхати, якомога швидше. Стоячи перед розписаними дверима сірої будівлі, які оточили журналісти й поліція, Капустіна тривожило антисемітське графіті. У ньому щось було не так.
«Я бачив цікавий символ, якого не знав раніше. Я перевірив його і дізнався, що це було перевернутий знак Правого сектору», - пригадав чоловік, зауваживши, що його здивувала помилка на графіті.
«Якщо хтось нацист, він вміє малювати свастику. Якщо хтось належить до Правого сектору, він знає, як накреслити свій логотип», - пояснив Капустін.
Його також здивувало, що символи з’явилися в Сімферополі, де «Правий сектор» фактично не діяв, так само як й інші націоналістичні організації. Тож він запідозрив, що антисемітський вандалізм взагалі не був мотивований расизмом. Невдовзі після того, як Капустін оголосив, що залишає Крим, тому що не хоче жити в російській окупації, йому зателефонували з кремлівського телеканалу RT з проханням про інтерв’ю. Коли воно вийшло в ефір, чоловік почав отримувати стривожені дзвінки від друзів. Російська пропаганда вирізала шматок інтерв’ю, в якому Капустін розповідав історію про єврея, якого побили в Києві під час Євромайдану. Це було виставлено, як доказ антисемітизму в Україні. Відео RT переконало глядачів, що Капустін поїхав з Криму через страх перед українським антисемітизмом.
«Я почувався жахливо. Мені здавалося, що мене підставили. Вони просто перекрутили мої слова. Це був справді я, мій голос, мої слова. Повинен визнати, вони професійно змінили контекст», - сказав Капустін.
Як і будь-яка хороша пропаганда, RT бере реальні події й змінює їхній фон, викривлює правду настілки, щоб вона відповідала нісенітниці, яка нічого не має спільного з реальністю. Зрештою, 32 тисячі людей дійсно полишили Україну і переїхали в Ізраїль, про що свідчать дані ізраїльського міністерства внутрішніх справ. Однак, ця хвиля була спричинена небезпекою від військової агресії Росії, а не «українськими антисемітськими атаками». З таких же причин з України у Польщу переїхала частина від майже 2 мільйонів українців, які не були євреями.
«За час проведення десятків інтерв’ю з переселенцями-євреями й біженцями для своєї книги «Гібридна війна Путіна і євреї», я не зустрів нікого, хто сказав би, що його переїзд був мотивований расизмом. Однак, Кремль не дозволив реальності пройти шлях хорошої історії. Натомість антисемітизм лишився лейтмотивом російської пропаганди», - пише автор.
Читайте такожThe Guardian: Путін реабілітує Сталіна і СРСР, тому що не бачить майбутнього Росії
В жовтні 2014 року за кілька тижнів до 109-ї річниці єврейських погромів у Одесі, які відбулися в 1905 році, російські газети «Правда» й «Известия» написали, що члени «Правого сектору» тероризували єврейську громаду в південному українському місті. Мовляв, вони побили понад 20 людей. В статтях йшлося, що лідери єврейської громади нібито готували звернення до Світового конгресу євреїв з проханням про допомогу.
«Правий сектор знищує нас, це чистий військовий нацизм», - сказав «лідер одеської єврейської громади» Михайло Майман.
Але ця історія виявилася повністю фальшивою. Її гучно розвінчали справжні лідери єврейської громади в Одесі, які заперечили існування діяча з прізвищем Майман. Також вони заявили, що громада не зазнала жодного насильницького нападу.
За іронією, саме після Майдану євреї спостерігали найбільші успіхи своєї громади в Україні. У 2016 році прем’єр-міністром став єврейський соратник президента Петра Порошенка Володимир Гройсман, який був головою Верховної Ради, коли був схвалений законопроект про декомунізацію. Нещодавно ж президентом України став телевізійний актор Володимир Зеленський. Його єврейська етнічна приналежність взагалі не обговорювалася під час передвиборчої кампанії. Багато експертів розцінили це як індикатор того, що євреї в Україні повністю інтегрувалися в суспільство після того, як країна стала незалежною в 1991 році.
Читайте такожNewsweek: Росія вигадала «русофобію», щоб дурити весь світ
Однак, автор зауважує, що попри все, Україні досі є ті, хто не соромиться робити антисемітські висловлювання. Та й сам Зеленський нічого не говорив під час передвиборчої кампанії про свою етнічну приналежність. Хоча його перемога значною мірою підриває вигадки Росії про «фашизм і антисемітизм» в Україні, хоч певний рівень ненависті все ж лишається.
Історія українських євреїв вказує на те, як зовнішні актори можуть вміло використовувати етнічну і расову напругу для своїх агресивних цілей. В той час, як американці намагаються впоратися з шоком від підйому антисемітизму, а політики по обидва боки політичного поділу намагаються використати цю проблему в інтересах своїх партій, важливо звернути увагу і на те, як такі спроби політизувати й навіть сфабрикувати расизм були розіграні в інших країнах.
Росія вже показала, що готова розширити соціальний розкол в США через расу й ідентичність. А останні спалахи антисемітизму можуть дати пропагандистам Путіна ще один соціальний конфлікт, який вони використають в дезінформації. Зрештою, в Україні вони це вже зробили.
