З протестами, які не вщухають, і арештами понад тисячі людей на один день Москва гуде через підйом політичного активізму. Через великий досвід розчарувань в минулому, звісно, російські демократи розуміють, що не варто плекати великих надій. Президент Володимир Путін залишається при владі.
Однак, тепер його позиція не така тверда, як раніше. Після падіння СРСР в 1991 році лідери пострадянських країн зазвичай втрачали свою владу, зробивши дві помилки, — пише New York Times. Путін і його команда тепер теж вже пішли цим шляхом.
Перша помилка – це зухвала маніпуляція виборами. Мало що злить людей так, як це. «Революція троянд» в Грузії у 2003-му, «Помаранчева революція» в Україні у 2004-му і «Тюльпанова революція» в Киргизстані у 2005-му році були спричинені несправедливим підрахунком голосів й іншим виборчим шахрайством. В самій Росії найбільш масштабні демонстрації за весь пострадянський період відбулися у 2011 році після фальсифікацій на парламентських виборах.
Тепер цей сценарій розгортається перед початком виборчої кампанії. Чиновники нещодавно заборонили багатьом опозиційним кандидатам брати участь у виборах депутатів міської Думи Москви, які пройдуть 8 вересня. Цей їхній вчинок був продиктований страхом, що ліберальні виборці в столиці Росії можуть підтримати опозиціонерів. Протести не такі вже й масштабні, але вони не вщухають.
Друга помилка, яка призводила до повалення пострадянських режимів – це безкарність чиновників, зокрема, за жорстокість правоохоронних органів. Коли правляча партія Грузії програла на парламентських виборах у 2012 році, скандал спричинило вірусне відео тортур у в’язницях, які влаштували охоронці. У 2013-2014 році в Україні натовп виступив на підтримку європейського майбутнього для своєї країни. Однак, протести могли загаснути, якби не суспільне роздратування через жорстокі атаки проти їхніх учасників. Минулого року у Вірменії режим, який керував країною близько 20 років, був повалений через аналогічну лють.
Читайте такожПротести в Москві: у МЗС РФ звинуватили США й Німеччину у втручанні у внутрішні справи
Тепер «путінізм» теж поставив галку навпроти графи «безкарність». Фальшивість доказів, які спецслужби зібрали проти журналіста Івана Голунова в червні, були настільки грубі й незграбні, що викликали шквал критики. А Кремлю довелося відпустити журналіста через кілька днів. Застосування сили для придушення протестів за чесні вибори, а також очевидна причетність до отруєння опозиційного лідера Олексія Навального, ризикують створити аналогічного типу невдоволення.
Володимир Путін звик, що йому вдається тихо владнати такі проблеми. Він – м’який диктатор і рідко наважується поставити під удар свою позицію масовими побиттями людей чи надто вже зухвалою фальсифікацією виборів. Вибори 2011 року були виключенням. Але уряд вправно зміг впоратися з наслідками. Масовим протестам дозволили відбутися. А потім Путін вчинив хитро, призначивши відомого правозахисника Еллу Памфілову очолити Центральну виборчу комісію. І вона його не розчарувала.
Але чому ж тоді Путін і його прибічники діють інакше зараз? Чому вони так сильно реагують на загрозу появи невеликої фракції лібералів у Думі Москви? Якщо поставити це питання поінформованим росіянам, вони, швидше за все, почнуть розповідати про проблему політичного наступництва.
Згідно з російською Конституцією, президент не може обіймати свою посаду більше двох термінів підряд. Тож Путіну доведеться піти у 2024 році. Але навіть така далека перспектива лякає еліти. Опитування показують, що громадянська підтримка російського автократа впала. Його партія «Единая Россия» стала настільки непопулярною, що на регіональних виборах минулого року багато її кандидатів вирішили балотуватися як «незалежні». Економіка продовжує страждати від стагнації.
Читайте такожThe Economist: Росія стрімко втрачає шанс на мирну передачу влади
В такому середовищі російські чиновники на всіх рівнях починають ставити питання, чи здатен Путін гарантувати інституційну і соціальну стабільність, а також їхню особисту безпеку, як колись. Якщо ні, інсценізація виборів може стати розкішшю, яку режим більше не зможе собі дозволити.
Не важко помітити, як Путін і його оточення припускаються другої помилки, яка призвела до падіння інших пострадянських лідерів. Вони теж вдаються до брутальності й безкарності. Впродовж двох десятиліть президент виступав як єдиний захисник так званих «силовиків» Росії, вважаючи їх прикривання частиною своєї роботи. Два незграбні агенти ГРУ викрили себе при невдалій спробі отруїти перебіжчика у Великій Британії? Не має значення. Президент їх прикриває. Лідер Чечні Рамзан Кадиров вбив відомого опозиціонера Бориса Нємцова просто перед Кремлем у 2015 році? Президент теж відкидає це, як щось неважливе.
Читайте такожАкції протесту в Москві розганяв екс-полковник "Беркута" Сергій Кусюк (відео)
Сьогодні, однак, ця стратегія допомагати й зміцнювати державну бюрократію за всяку ціну може обернутися проти самого Путіна. Його підлеглі можуть відчути самовпевненість, про яку він пожалкує. Поки Путін тримає свої плани на майбутнє (якщо вони в нього є) в таємниці, інші ухвалюють власні рішення. Саме тому останні дослідження «путінізму» публікуються під гаслом: «Кожен сам за себе». Це формула нестабільності, яка ставить Путіна за один крок від масового невдоволення і повстання. Для цього вистачить однієї жорстокої помилки, яку він кинеться покривати.
Якщо в Кремлі кожен буде грати сам за себе, це змусить Путіна зіштовхнутися з жорстокою реальністю. Він від тепер теж сам за себе.
