Підпишіться на нас в Google
The Atlantic повідомляє, що Дональд Трамп дуже хоче укласти з РФ "мирну угоду" по Україні вже у найближчі тижні. Ключовими датами інсайдери видання називають 3 листопада (вибори у Конгрес США), 18-19 листопада (можлива зустріч Трампа, Путіна і Сі на саміті АТЕС у Шеньчжені) та 14–15 грудня (саміт G20 у Маямі, де будуть всі ті ж учасники).
Загалом же "дедлайн" Білого дому по цій схемі - 3 січня наступного року, коли на роботу вийде нове скликання конгресменів, у якому республіканці ймовірно втратять як мінімум одну палату, а адміністрація Трампа порине у хаосі розслідувань та судів. Втім, це лише "дедлайни" "короля", і це не означає, що ми маємо їм слідувати.
Всі ці дати гарно ілюструють стратегію американського президента ще з часів його кандидатства. Бо план в нього був простий, амбітний… та нереалістичний.
Ціллю всіх його потуг було послаблення Китаю задля підписання великої "угоди" про переділ всього світу на зони впливу – що й готується до січня.
Тому Трамп з самого початку каденції робив все, щоб отримати контроль над якомога більшою кількістю країн, ресурсів та торгових шляхів, щоб вони не дісталися Китаю. Одних примушував до нерівноправних угод через торгові війни та вплив на політиків (ЄС, Канада), декого підкупав (африканські хунти, латиноамериканські режими – Венесуела також тут, бо Мадуро фактично здали свої ж), на інших впливав буквально війною (Ємен, Іран).
Ну і, звісно ж, спроба підкупити РФ, бо від того, на чий бік перейде Кремль з усіма його ресурсами й торговими шляхами (зокрема у Арктиці), залежатиме, яка держава стане гегемоном у наступному сторіччі – США чи КНР. Хоч Путін і вважає себе за "великого" гравця, але для США та Китаю РФ - це вже потенційна "країна-клієнт", за контроль над якою і йде конкуренція. На жаль для нас – конкуренція гарних пропозицій.
Що з усіх цих спроб Трампа за останні два роки дало той результат, на який він очікував? А ніщо. Навіть успіх у Венесуелі не дав значних прибутків, бо ця країна потребує більше інвестицій на відновлення нафтової галузі, ніж дає прибутків.
Тобто Трамп зараз опинився у найслабшій позиції – замість контрольованого хаосу, де він зміг би смикати за "нитки" незліченних маріонеток, він отримав просто хаос, заручником якого став сам, майже не розширивши зону впливу, але втративши власні рейтинги. І тепер просить "друга Путіна" його врятувати – і в Ірані, і у відносинах з Китаєм, і навіть на виборах у США (добрива та дизель у "ідеальному" трампівському світі мали б збити ціни у США – але не зіб’ють).
За що, звісно ж, Путін вимагає "плату" – Україну та розділення впливу на Європу. Втім, вимагає не вперше – і кожен раз з однаковим результатом, бо Трамп просто не здатен "віддати" те, чого не контролює. Тому й на останній зустрічі з американськими "перемовниками" Путін був сумним та кволим – бо Трамп захотів "спочатку гроші, а потім стільці", і Путін відчув себе надуреним (не вперше).
Але все одно – навіщо Кремлю так "стелитися" перед Білим домом, якщо РФ "всюди просувається" та "перемагає", а "санкції лише на користь"? Бо не "всюди", і "не просувається".
Попри шалені ціни на нафту, "відключення" українськими дронами половини російської нафтопереробки, удари по складах, дата-центрах роблять "болотну" економіку вкрай вразливою та слабкою. РФ тепер живе майже без ліквідних резервів – "від заплати до зарплати", виключно за рахунок високих цін на нафту. А що як вони раптом підуть вниз?
РФ слабшає, але Україна отримує все більшу перевагу в усіх напрямах на фронті й у російському тилу, що зменшує спроможність Кремля щодо досягнення своїх цілей військовим шляхом. Мова не лише про операцію ЗСУ "Вівальді", але й про масштабування українських мідлстрайків та діпстрайків. Перші б’ють російську логістику на фронті, а другі – по воєнних об’єктах. Для Кремля це вкрай болюче, адже ніхто їм зброю у достатній кількості не надає.
Ось свіжий приклад – у 2026 році РФ втратила більше бомбардувальників Су-34, ніж виробила. Шість або за іншими даними вісім таких літаків було втрачено на цей час, а поставлено двома партіями лише чотири штуки за рік. І в переважній більшості втрачені вони були прямо на аеродромах від наших діпстрайків.
Це все теж робить залежним Путіна від Трампа. Адже якщо надії на перемогу на полі бою немає, то залишається лише просити "друга Трампа" про допомогу, віддавати сім’ї Трампа "останнє" за лобізм - зокрема активи "Лукойла" та "Північні потоки" як головні "козирі" впливу у Європі.
Трамп готовий брати все, не маючи що продати, бо Україну та Європу він не контролює.
Втім, це не означає що тиск на нас буде слабким. І мова не лише про дипломатію. США буквально допомагають Кремлю – ЗСУ змогли вирівняти фронт та перейти подекуди у контрнаступ саме завдяки винищенню російської воєнної логістики мідлстрайками. Які керуються через Starlink та Starshield, які США спочатку взагалі вимкнули, а після шквалу критики та втрати ще "шматочка" рейтингів – просто вповільнили.
Відключення або обмеження швидкості пересування цих терміналів, одночасно з масованим залученням техніки з боку ЗС РФ не може бути співпадінням.
Лише за добу 20 жовтня РФ втратили 11 танків та 16 ББМ – давно такого не було. Цю техніку потрібно було заздалегідь у достатній кількості накопичити, довести на фронт – і саме під цей "тиждень вповільнення" мідлстрайків. Яке співпадіння, га?
Кремль поспішає, бо провал з Трампом збільшує ймовірність нової мобілізації (під яку вже готова вся інфраструктура). У Кремлі розуміють, що це може буквально добити цивільну економіку й повернути СРСР 2.0 – у форматі 1991 року. Просто зупинитися та вийти з України Путін не може, адже це буде крах його режиму. Так, у Кремля зараз вкрай незручна "розтяжка". Путін теж перебуває у найслабшій позиції, а всі його надії та сподівання, як і у Трампа, залежать від двох держав, з якими вони хочуть "угоди" – України та Китаю.
Що нам робити, розуміючи це все? Те, що ми вже робимо – триматися у тилу і на фронті, бити РФ по "найболючшому", працювати з американським суспільством, яке є єдиним "запобіжником" проти авторитарних замашок Трампа, та шукати спільної мови з КНР та "Глобальним Півднем", який ми до 2024 року активно "окучували" з різними "платформами миру", але після приходу до влади Трампа практично на це "забили" (а дарма).
Так, Трамп бере до уваги виключно думку власного виборця. Але й ця аудиторія не дуже тяжіє до принизливих угод з Путіним чи Сі.
Як тільки українські посадовці та президент стали говорити напряму з американським суспільством через прореспубліканських блогерів та ТВ, американська влада почала виправдовуватися, потроху відкочувати назад свої вимоги, переводити стрілки один на одного щодо того ж питання обмеження Starlink’у.
А останнє не абстрактне питання – це військова технологія. І якщо виявиться, що її дійсно обмежував Маск у ручному режимі, без офіційного дозволу Пентагону, то після отримання демократами більшості хоча б в одній палаті Конгресу його чекає чергове розслідування з цілком реальними перспективами ув’язнення. А якщо отримав дозвіл - то розслідування буде по Хегсету з Трампом. І так чи не по всіх питаннях, які Трамп вирішує не по закону, а по "поняттях".
Тому українські та проукраїнські інфлюенсери повинні не вилазити з телевізорів у США до мідтермів та два місяці після них. Бо це "вікно можливостей" не лише для Трампа, але й для нас – бо нас саме тепер американці будуть уважно слухати.
Ще один вектор – КНР та "Глобальний Південь". Так, китайці нам не друзі. Але всі ці "танці з бубнами" Трампа спрямовані саме проти Пекіну, якого наразі все влаштовує – він нікуди не поспішає. Проте змова за спиною Сі в Кремля та Білого дому, яка посилює США, рятує рейтинги незручного Трампа та зменшує залежність РФ від КНР – це зовсім не в інтересах китайців. А це вже простір для маневру з боку України та ЄС.
Симптоматично, що саме у 2026 році різко наростив активність китайський посол в Україні Ма Шенкунь – це такий натяк від КНР щодо співпраці. І чим активніші ми на Близькому Сході та у Африці (у регіонах китайського впливу), тим більше в нас буде "карт" для перемовин з китайцями та "Глобальним Півднем".
Дедлайни Трампа це не лише ознака збільшення тиску на нас – це й ознака вразливості Тарампа та Путіна. Чим ми повинні скористатися. Не варто надто зациклюватися на заявах диктаторів та лякливих "інсайдах" - варто самим їх створювати, наближаючи чергове TACO.
І ми на це здатні.
