Останнім часом ми маємо незвичну для більш ранніх етапів активність у темі необхідності переговорів відразу від багатьох акторів. При цьому Росія, природно, намагається використати момент для створення зручних для себе стартових позицій. Йдеться про:
- тиск на фронті - Путіну вкрай необхідна "велика перемога". Тобто захоплення значних територій або відносно великого населеного пункту.
- спроби знищення цивільної інфраструктури. Тут концентрація була на енергосистемі, газових сховищах, що позначиться на характері опалювального сезону. А також - нова хвиля атак на портову інфраструктуру.
- активізація російських інформаційних операцій з розгойдування ситуації всередині України. Насамперед, використовуючи управлінські провали української влади (зокрема місцевої), Кремль намагається викликати тотальну недовіру системі державного управління.
І тут виникає питання Китаю. Досить цікавий кейс. Нагадаю, що так званий "китайський план врегулювання" був трансформований у "китайсько-бразильський алгоритм". Причому КНР демонструє готовність до корекції пропозицій, виходячи із ситуації та позиції сторін. Останні місяці Пекін активно працює над набором "голосів на підтримку" свого плану. Це не саміт миру, просто керівники країн, які співпрацюють із Китаєм, висловлюються "за", що регулярно підкреслюють "Женьмінь Жибао" і "Сінхуа". Причому досить специфічно - інформація подається в російськомовній та англомовній версіях (китайська містить дещо інші посили). До речі, Лукашенко публічно заявив про підтримку китайського плану на саміті ШОС, а його міністр закордонних справ зробив те саме під час візиту до Пекіна.
Щодо Росії Китай продовжує проводити політику спроб отримати максимальну кількість вигідних для себе поступок в економіці.
Причому явно поспішає, періодично, використовуючи публічну демонстрацію, списуючи це на страх "вторинних санкцій". Йдеться про:
- переведення розрахунків у юані ("вторинні санкції" щодо транзакцій у доларах виглядають правдоподібно, а ось щодо російського рубля - смішно);
- участь китайських компаній у роботі ТОС (території випереджального розвитку);
- питання щодо річки Туманна, де РФ погодилася на судноплавство, але не поспішає демонтувати (або перебудовувати міст), який цьому заважає;
- цін на вуглеводні та іншу сировину. КНР зацікавлена в збереженні статусу "покупця останньої надії", тому, наприклад, легко пішла на зрив будівництва Арктик-СПГ2. Природно, заявивши, що побоюється "вторинних санкцій". Та тільки китайські кораблі розвернулися наступного дня після того, як Кремль сказав "ні" у відповідь на чергові пропозиції, що робити з мостом, згаданим у попередньому пункті.
Можна назвати ще з десяток пунктів, але суть у тому, що Китай різко посилив тиск у просуванні своїх інтересів. Наче він обмежений у часі.
З іншого боку, РФ демонструє непоступливість, що в умовах подальшого продовження ізоляції з боку Заходу виглядає дивним. Якщо тільки не припустити, що в Кремлі розраховують на зміну ситуації протягом найближчих 8-10 місяців. Зокрема, Путін під час візиту до КНДР і В'єтнаму двічі публічно назвав китайський "план врегулювання" неприйнятним для Росії.
Отже, є рух до початку консультацій про переговори (поки що не самих переговорів), є необхідність залучення до процесу Китаю (її від початку визнавали як Україна, так і США).
В України, на жаль, накопичено досить великий багаж проблемних питань у відносинах із КНР. Починаючи від щонайменше шести великих кейсів, що беруть початок у 2012-2015 роках, Мотор-січчю, закінчуючи коментарями окремих чиновників у 2023 році щодо прізвища китайського посланника... Фон не найкращий.
Але тут підходимо до моменту й інтересів. Маємо, умовно, ситуацію, коли "чорна кішка пробігла між Москвою і Пекіном". Маємо інтереси КНР щодо завершення війни в Україні, зумовлені розвитком китайських проєктів у регіоні. Одним словом, маємо вдалий момент, коли інтереси превалюють над негативним багажем. І це можливість донести свою позицію і бути почутим.
Тому, зокрема як демонстрація готовності Китаю бути залученим до процесу врегулювання (а також як сигнал Росії), вперше з 2012 року міністр закордонних справ України летить до Пекіна.
Поїздка не переверне китайську позицію і не призведе до того, що Сі підпишеться під "формулою Зеленського" у всій її повноті. Цього не зробили навіть учасники Саміту миру. Але вона вкрай важлива, оскільки може змістити позицію Китаю в бік більшого врахування українських інтересів під час можливого обговорення формату припинення бойових дій.
Наскільки суттєвим буде це зрушення, залежить від того, наскільки перспективними для КНР видадуться майбутні контакти (і проєкти) з Україною. І тут маємо ще один вдалий момент. Ідеться про позицію США, які (на відміну від наших європейських партнерів) украй різко намагаються утримати Україну від розвитку спільних проєктів із Китаєм. До речі, торгівля йде, але без інституційної бази у вигляді стійких форматів співробітництва, що вкрай дивно, якщо не сказати абсурдно, з огляду на те, що КНР - торговий партнер №1 для України.
Таким чином, візит Кулеби до КНР сьогодні - це не тільки питання можливих мирних переговорів. Це питання того, що буде "після війни". Домовленостей "тут і зараз" не буде. Але такі візити створюють базу. Зокрема, для майбутньої інституалізації співпраці. Що само собою робить КНР зацікавленою у збереженні та розвитку української державності.
Ігар Тишкевич, політичний аналітик Українського інституту майбутнього
