Міністр оборони Російської Федерації Сергій Шойгу раптово прилетів до Мінська на зустріч з Олександром Лукашенком, на якій останній заговорив про "гарантії безпеки Білорусі", які нібито може надати РФ. Зокрема, "захищатиме союзника у разі агресії". Як мінімум, дивні заяви з огляду на наявність підписаних документів у рамках ОДКБ та Союзної держави.
Природно, що ця заява практично одразу стала інформаційним приводом для ЗМІ низки держав. І "закрила" собою інші можливі цілі зустрічі Шойгу та Лукашенка. Спробуймо розібратися в тому, що залишилося "за кадром".
І Лукашенко, і Шойгу говорили про те, що ця зустріч - продовження нещодавніх переговорів у Москві та реалізація домовленостей із Путіним. І тут варто звернути увагу на кілька напрямків.
Перше - забезпечення російської армії та навчання мобілізованих на білоруських полігонах. У Росії продовжується "повзуча" мобілізація. Збільшують кількість контрактників, набирають бійців до ПВК. Причому одразу в кілька, щоб створити "конкуренцію" Пригожину. У тому числі, у ПВК "Патріот", пов'язану з Шойгу. Таким чином, інтерес російського гостя лежав у сфері отримання боєприпасів, спорядження, тих самих аптечок та сухпайків. А також - використання білоруської інфраструктури для навчання найманців та мобілізованих.
Для Шойгу важливо зрозуміти, що Лукашенко може запропонувати і за якими цінами
Друге - так зване "імпортозаміщення". Російська оборонна промисловість має серйозні проблеми, пов'язані зі складністю купівлі західних комплектуючих: не все вдається дістати, а те, що купується через посередників, йде в малих кількостях і за дуже високими цінами. На цьому тлі є інтерес використовувати потужності білоруського ВПК, місцями успішно. Буквально два дні тому білоруські державні ЗМІ радісно рапортували про освоєння виробництва широкої лінійки комплектуючих для російських літаків та російської бронетехніки. Йдеться, найімовірніше, про електроніку, оптику, засоби зв'язку. Для Шойгу важливо зрозуміти, що Лукашенко може запропонувати і за якими цінами, адже любов офіційного Мінська до маленьких гешефтів на риториці про братерську дружбу ніхто не скасовував.
Ще один напрямок - участь білоруських заводів у ремонті та модернізації військової техніки РФ на території Білорусі. А також зняття зі зберігання танків, артилерійських систем для постачання їх у розпорядження російської армії. Такий процес в обмеженій кількості вже розпочинався, але, зважаючи на ситуацію, Росії треба багато, дуже багато - аж до спустошення білоруських сховищ.
Третє - виробництво нових зразків. Наприклад, тих же боєприпасів чи БПЛА. Зокрема, у ЗМІ давно обговорювалася можливість збирання "шахедів" на одному з білоруських підприємств. Але тут, швидше за все, поки що зрушень небагато. У Москві розраховують, що Мінськ сам шукатиме і викуповуватиме (а частково вироблятиме) необхідну електроніку. Але тут проблема в Пекіні, а не в Мінську - допоки КНР не дасть дозволу використовувати свою електроніку для військових цілей Кремля, зрушень не буде. Те саме стосується питань поставок до російської армії РСЗВ "Полонез", яку можна вважати новішим аналогом Himars, але з дальністю "базової" ракети від 200 до 300 км. Технології китайські, тому цю зброю має Азербайджан, але її немає в Росії. Список бажаного, але недоступного, можна продовжувати комплексами РЕБ або системами зв'язку.
На російську військову базу з ЯЗ білоруські силовики зможуть заходити на запрошення у свята
Четверте - найголовніше питання - російська військова база. Саме так варто говорити про можливу реалізацію загрози Путіна розмістити ядерну зброю у Білорусі. Розміщення, на відміну від передачі, передбачає російський персонал, російську охорону. Тобто повноцінну базу, куди білоруські силовики зможуть заходити на запрошення у свята. Такі рішення (військова база), як правило, оформляються, мінімум, міжурядовою угодою. Але в Москві вважали, що "багато честі" буде для Лукашенка розробляти такі документи. Тому є візит Шойгу. Але самої бази (як і ЯЗ) може не бути. Причина - у позиції Пекіна, якому ядерний шантаж Кремля може бути вигідним, а розміщення - ні. Сі має важелі впливу як на Путіна, так і на Лукашенка.
І, нарешті, останнє - питання "гарантій безпеки". Для Лукашенка це гра (і торг) на російському полі - спроба показати, що ти союзник. А також, у разі готовності спустошити склади для росіян, крик душі на кшталт "а я з чим залишусь?!?". При цьому, на внутрішньому полі такий підхід сумнівний. Адже це демонстрація своєї слабкості. А значущість і реалізованість "російських гарантій" або "червоних ліній" Кремль уже рік як демонструє в Україні: постійно погрожуючи "страшною відповіддю" активності України і щоразу "відсуваючи" "червоні лінії" аж до посилення ППО в Москві.
Ігар Тишкевич, політичний аналітик Українського інституту майбутнього
