Як показово та жалюгідно на тлі трагедії виглядає те, що з сайту нового українського президента зникли документи про Голодомор. Вуста можновладців промовляють в унісон із радянсько-кремлівськими істориками...
13 квітня всесвітній День пам’яті жертв Катині.
Не переповідатиму деталі страшної катастрофи, що відбулася в суботу біля Смоленська. Мені достатньо, що ті російські журналісти, яких я вважаю найкращими, свої передачі почали з того, що сказали: простіть нас усі – загиблі, їхні рідні, простіть, усі громадяни Польщі за те, що це відбулося на нашій землі.
Я хочу сказати інше. Катинь – це урок для всіх пострадянських держав, як треба вміти захищати своїх. Для тих, хто не в курсі, нагадаю: починаючи від 1987 року, поляки намагаються встановити істину в справі Катині. Російські історики тривалий час наполягали на тому, що польських офіцерів розстріляли нацисти. Російська прокуратура, яка імітувала розслідування справи вбивства польських громадян, закрила її у 2005 році у зв’язку зі “смертю обвинувачених”. Полякам було передано 67 томів з наявних 183, пояснивши, що решта 115 становлять “державну таємницю”.
І всі ці роки поляки боролися... Вони відновили всі списки розстріляних польських офіцерів, хотіли знати імена людей, які давали накази вбити їхніх громадян, подали на Росію до Страсбурзького суду прав людини (зажадавши символічну компенсацію – 1 євро), вони зрештою пікетували російське посольство у Варшаві – вони хотіли добитися перепоховання своїх рідних, а для цього було потрібне рішення про їх реабілітацію. За цей час у Польщі було видано чотиритомник документів про Катинь, у Росії вийшла книга “Катинський синдром” – велика документальна праця, яка, спираючись і на документи, і на розповіді свідків цього розстрілу, висвітлювала деталі радянського злочину. Один із співавторів книги – Інеса Яжборовська – розповідала, як важко було отримати будь-яку інформацію, як навіть шокований цією інформацією помічник Горбачова свого часу перепитував її: невже Радянський Союз міг таке вчинити, невже це були ми?
Але зараз я пишу не про злочини тоталітаризму. А про те, що поляки пробили стіну мовчання, перебуваючи за тисячу кілометрів від місця злочину, змогли добитися для себе об’єктивного розслідування, вони діставали та видавали хоч і не всі, але значні обсяги архівних даних. Добилися того, що російський прем’єр схилив голову на місці сталінського злочину.
А вчорашній день, другий день після трагедії з літаком, теж став для мене показовим. На російські телеканали вийшов фільм Анджея Ванди “Катинь”, який не пускали туди два роки, по головному російському телеканалу показали копію того самого документа, існування якого довгий час російські історики заперечували, – наказ про розстріл польських офіцерів, підписаний Сталіним, Ворошиловим, Молотовим і Мікояном, і на полях – «за», поставленим руками Калінина и Кагановича. Учора все, про що говорили на своїх телеканалах росіяни, стосувалося Катині. І це було б нормальною, зрозумілою справою, але, враховуючи, як береже офіційна російська влада усе радянське, отакі сюжети для них справжній прорив.
А став він можливий тільки тому, що поляки вміють захищати своїх, вони бережуть свою пам’ять та свою історію. І власне, тому вони знову втратили майже сотню своїх найкращих синів. І напевно, тому на Варшавській площі плаче за своїм президентом та своїми співвітчизниками багатотисячне зібрання поляків.
Як показово та жалюгідно на цьому тлі виглядає те, що з сайту нового українського президента зникли документи про Голодомор. Вуста можновладців промовляють в унісон із радянсько-кремлівськими істориками. На сайті президента теж були виставлені дослідження, накази Сталіна, листування “вождів”, закон про “три колоски” та чорну дошку.
Де воно все? Де? Судячи з усього, у тих чемоданах, течках та кошиках, які відвозить нова влада до Москви, здобуваючи дешевий газ “своїм” олігархам? Там не лише наша ГТС, наша ядерна галузь, наша безпека, а й окрема домовленість – “и чтобы впредь без всяких там голодоморов!”
Маша Міщенко
