Щойно пройшло повідомлення: МАГАТЕ готове допомогти Україні позбутися високозбагаченого урану. Згадаймо, це – те саме МАГАТЕ, яке після Чорнобильської трагедії разом з ЦК КПСС всіляко заспокоювало нас: мовляв, радіація є нешкідливою, ну, чи майже нешкідливою. І ось вони знову тут як тут.
І Росія нам готова в цьому допомогти, і США (хоч щось у них виявилося спільним). І підгодовані ними міжнародні структури.
Але всі домовленості – знову лише на словах, без угод, без легітимних міжнародних документів. Схоже, і цього разу обійдеться яким-небудь меморандумом, про який великі підписанти через кілька років скажуть, що це – пам’ятка, а ніяка не угода. Так уже було з Будапештським протоколом, який нібито гарантував безпеку Україні, і ми радісно повіддавали свою ядерну зброю, нічого не отримавши взамін. Ні-чо-го.
Та хіба це лише один приклад? Згадаймо: починаючи з 1986 року Україну постійно «кидають». «На Чорнобиль» обіцяють мільярди, а дають копійки. На роззброєння… На гарантію ядерної безпеки… На знищення ракет і гнилих снарядів… На екологію… На заходи проти озонових дірок… На цивілізоване закриття шахт…
Обіцяно великі інвестиції. На освоєння шельфу… На будівництво автобанів… На космос…
Усе це – перелік постійних поразок нашої зовнішньої політики, нашої надто наївної, несміливої і запобігливої дипломатії. І це, наче вірус, роками передається від одного складу МЗС до іншого.
Обіцянка, як відомо, цяцянка…
Як тільки в Україні до влади приходить хтось новий, обіцянки сиплються й сиплються. З обох боків. А ми радіємо… Віримо на слово. Бо ж, бачте, великі (за потужністю або розміром) держави пообіцяли.
А у великих держав – своя логіка поведінки. Вони не вважають за потрібне перейматися нашими проблемами і своїми обіцянками щодо них.
І ось наша чергова поразка. Бо, як відомо, високозбагачений уран – має не лише збройне значення, а й наукове. І використовуємо ми його за правилами і під наглядом того ж МАГАТЕ. Білорусь, наприклад, відмовилася віддавати свої запаси, хоча на неї тиснули, за словами Лукашенка, і Росія, і США. Ми ж знову сподіваємося у відповідь на нашу добру волю отримати якісь преференції. Навіть якщо їх хтось комусь пообіцяв (про що поки не чути), то все одно не дуже віриться, що ми хоч щось отримаємо. Припускаю, що нас знову кинуть.
А чому ж не кинути? Якщо вже не раз «проканало»… Якщо Україна виступає на міжнародній арені не як одна команда, а як кілька різних… Якщо питання зовнішні в нас завжди вирішуються на догоду популізмові внутрішньому…
Валерій Нечипоренко
