Сьогодні культурне життя московських та російських українців стало модною темою в Україні — у зв’язку з його згортанням.
Українська влада в цій історії проявила себе з досі ще незнаного боку: думалося, то хижаки. А вони виявилися «овочами».
Бути українцем в Росії тепер немодно (проте, в самій Україні йде до того самого — скоро найпрестижнішим буде ідентичність російськомовного малороса).
Тому, гадаю, невдовзі проблеми українців РФ будуть вирішені — шляхом асиміляції або приховування української ідентичності.
Зараз якось не дуже люблять згадувати, що Голодомор 1932–1933 у Росії (на Кубані, на Дону, на Вороніжчині, у Поволжі) збігся у часі з рішенням «партії і правітєльства» про відмову від українізації українців Росії і необхідність їхньої русифікації. Саме тоді усі україномовні газети та школи у Росії було переведено на російську мову.
* * *
Арсеній Яценюк днями заявив про те, що треба українську бібліотеку в Москві перевезти на Арбат, а в Москві відкрити українську школу.
Оскільки ці питання уявляю емпірично, зауважу ось що.
В Український культурний центр на Арбаті просто фізично неможливо вмістити весь величезний фонд московської української бібліотеки. Там (в Українському центрі на Старому Арбаті, 9) дуже гарний зал на першому поверсі — зручний для будь-яких пафосних прийомів, фуршетів, виставок та презентацій.
На третьому поверсі — зал з непоганою сценою (свого часу, пам’ятаю, там були концерти Ніни Матвієнко, Олега Криси, Ані Лорак), але навіть кабінетів дуже мало.
У тому домі є невеличка українська бібліотека, але зовсім мала. Там переважно презентаційні пафосні книжки. Скоріше, така собі ізба-читальня — там проводяться різноманітні інтелектуальні засідання. А от для великого книжково-газетно-журнального фонду немає місця. На верхніх поверхах культурного центру — готель. Якщо відмовитись від готелю і там розмістити бібліотеку — проблему б було вирішено. Гіпотетично це можливо, але практично — «ні» за жодних обставин.
Було б зручно щось добудувати або докупити — поруч з Українським центром, але це неможливо чисто фізично — поруч вже давно немає жодного вільного квадратного сантиметра. А якби було можливо фізично, було б неможливо економічно.
* * *
А ще Яценюк казав про необхідність створення української школи у Москві.
Це звучить дуже красиво, але, на жаль, трохи утопічно, хоча існує єврейська, литовська, російсько-корейська та дві російсько-грузинські школи.
Українці, які б точно віддали своїх дітей до подібної школи (знаю таких), розпорошено живуть по всій Москві. І якщо до школи в одному напрямку їхати годину-півтори, то кожен день точно — не наїздишся.
Подібний проект російсько-української загальноосвітньої школи існував на початку 1990-х, але не реалізувався саме з цих причин.
І умови тоді були кращими: реетнізація українців та представників інших народів, відродження етнокультурного життя, поява незалежної України, відчуття, що тепер настає щаслива доба.
Тепер все радикально навпаки: згортання українізації в Україні, визнання української та білоруської ідентичності апріорі ворожими щодо «Русского Мира», бути українцем (публічно визнавати себе українцем) небажано, а то й небезпечно.
І якщо українці — це знову нація без держави, то яке вони право мають претендувати на увагу з боку Російської держави?
Перспективною була б загальномосковська недільна школа та, можливо, викладання «української компоненти» (українознавчих предметів) в кількох школах Москви.
Тим не менш, гадаю, що питання про українські школи в РФ та російські школи в Україні повинні бути взаємозалежними та взаємопов’язаними.
До речі, у Москві було створено навіть Український Університет, але Українська держава грошей на нього не дала (ще за Кравчука та раннього Кучми), а як помер його ректор та один з засновників — Тарас Васильович Муранівський — було забуто і цей перспективний проект.
От що реально було б потрібно — це FM-радіо за бюджетний кошт, що велося б мовами народів Росії. Такий проект існував на початку 2000-х — йшлося, здається, про українську, татарську, азербайджанську, грузинську і ще якісь мови. З «українського» боку до нього був причетний ще О.О. Руденко-Десняк (нині, на жаль, покійний), але нічого такого так і не з’явилося.
Ну а претензії щодо неможливості дивитися в Росії українське телебачення — це справді стратегічне питання. Навіть зараз, коли Україна стає невільною країною, трансляція на всю Росію прямоефірних політичних ток-шоу може мати негативний вплив на російську аудиторію — якщо йдеться про її ставлення до чинної російської влади.
* * *
Пам’ятаю, як кілька років тому українська громадськість обурювалася розгромом української бібліотеки у Москві — тоді звільнили україномовне керівництво, затримали на кордоні у Брянську засновника та «мотора» бібліотеки Юрія Кононенка — з книжками на підривній мові та ін.
Нову директорку Наталю Петрівну Шаріну, росіянку-москвичку, звинувачували в українофобії та у знищенні значної частини унікального газетного архіву початку 1990-х.
Саме вона пропонувала з української бібліотеки зробити бібліотеку дружби народів, де були б також татарські, білоруські, єврейські, польські та інші книжки.
А от тепер — вона людина-гора, Берегиня і жертва московських ментів-подонків: фізично постраждала за українське слово, не дала розгромити бібліотеку (якби вдалося підкинути у читальну залу крамольних книжок — приміром, який-небудь україномовний «Майн Кампф», то точно б було оголошено, що там засідає комітет з розвалу Росії).
* * *
В. Корнілов на шоу Шустера на УТ-1 сказав, що В УКРАЇНІ НЕМАЄ «РУССКІХ БІБЛІОТЄК».
Моє знайомство з бібліотеками в Україні свідчить про те, що УСІ БІБЛІОТЕКИ В УКРАЇНІ – РУССКІЄ, бо БІЛЬШІСТЬ ФОНДУ будь-якої бібліотеки в Україні – це книжки, журнали та газети російською мовою. А якщо йдеться про великі бібліотеки, то більшість фонду — це книжки видані в Росії.
Хоча — яке це має значення, коли люди все менше й менше хочуть взагалі що-небудь читати?
* * *
Етнокультурна, культурна, мовна, релігійна, навіть цивілізаційна ідентичності в сучасному світі поступово змінюють свій статус та механізм відтворення. Так, у XX столітті, у добу Модерну, усі ці ідентичності були міцно прив’язані до «землі» — до тої чи іншої держави, території, системи освіти, бібліотек, газет, телебачення. Якщо людина залишала свою історичну батьківщину і емігрувала в інший край, вона об’єктивно губила більшість факторів, які підтримують чи відтворюють її ідентичність. Скажімо, переїжджаючи з УРСР до Москви, людина апріорі погоджувалась на те, що з українця перетворюється на росіянина-москвича. Емігруючи з СРСР до США погоджувалась на те, що її діти вже будуть американцями.
В постіндустріальну інформаційну добу з’явилися механізми, що дозволяють свою ідентичність ніби возити з собою по всьому світі. Японські, італійські, французькі, навіть українські та будь-які інші ресторани є тепер по всьому світу. Читати і дивитись можна в Інтернеті що завгодно. Церкви, мечеті, буддійські храми є далеко за межами історичних ареалів існування тих чи інших релігій.
Усі амбіційні та здорові нації розглядають свої діаспори за кордоном як добровільних лобістів своїх інтересів, як волонтерів-популяризаторів країни. Але в Україні про діаспору тепер ніхто навіть не думає: як то кажуть, «спасєніє утопающіх» — це їхня приватна справа. Слід зазначити, що в нинішньому світі ставлення до діаспори стало одним з найвиразніших показників індексу життєздатності країни. Проте, зрештою, яка життєздатність може бути в «овочевої» країни?
Андрій Окара (Москва)
