Думка
Нічого у них не вийшло...
Святкування Дня Незалежності лишається святом для маленьких дітей, яких приведуть подивитися феєрверки. І ще, перпрошую, еліти, яка за Україну молиться демонстративно в різних місцях одного храму - Софії Київської (як Тимошенко яка заявила, що вона не хотіла молитися за Україну поруч з Дмитром Табачником і Леонідом Черновецким), або взагалі у іншому місці (як Олександр Мороз, який надумав відвідати в Лаврі предстоятеля УПЦ Володимира). З чого б це? Спікера прихожани Лаври ніколи в очі не бачили. А тут раптом завітав...
Ну й годі. У сухому залишку - демарші еліти і абсолютно по-совковому організовані свята. Ось таким запам`ятається останній День Незалежності.
Щоправда, Президент самовиразився. І не тільки в одязі: сім`я Віктора Андрійовича була одягнена в першокласні вишиті сорочки. В день Незалежності Президент повідомив, як називатиметься орган, якому судилося готувати нову Конституцію (а, отже, ховати стару, тобто першу, день якої ми святкуємо 28 червня). Спроби Президента щось таке зібрати спостерігалися раніше. Кілька місяців тому ніби створювалася Конституційна комісія, яку мав очолити Іван Плющ. Ще такий цікавий центр - Конституційна Асамблея, вустами свого фронтмена Владимира Семіноженка регулярно заявляла, що готова взяти участь в удосконаленні Основного закону. Ну а після того, як Юлія Тимошенко почала медитувати на референдумі про нову Конституцію, Президент вирішив очолити це «свято життя». У свою святкову промову він вмонтував оголошення: він скликає Національну Конституційну Раду, яка працюватиме над текстом нової редакції Конституції. Основному Закону 1996 року офіційно оголошено: ніякої реанімації.
Сказати, що це зустріли бурхливими оплесками – перебільшення. І взагалі народ на все реагував мляво...
Про те, як вулиця відчуває свято, говорить багато речей. Наскільки охоче купується символіка свята, наскільки відповідно до свята одягнені люди, як вони жартують і врешті-решт, скільки вони випивають.
Є така штука як настрій натовпу. Її можна відчути тільки за межами VIP-зони, куди пускають по спеціальних пропусках.
Ані символіки, ані вишиванок, ані настрою не було на Майдані. І давайте не будемо винуватити жару. Практика показує: коли влада вдумливо підходить до організації свят, ніяка погода не може скасувати його.
Прийшли старі. Вони хотіли послухати військові оркестри, фестиваль яких мав початися на Майдані о дванадцятій. Президента чекали довго, і пенсіонери рознервувалися за хлоп`ят – військових музикантів, які в отаку спеку стоять у кітелях, а до цього ще стільки часу репетирували. Вони згадували великі концерти військових оркестрів під керівництвом якогось Свєшнікова.
З символіки на головній площі країни були присутні хіба що прапорці Партії Регіонів, і ще програма СПУ (соціалісти почали-таки кампанію). Піднявши очі, звернула увагу на сині дирижаблики «у «попонках» з написом «Партія Регіонів». А я думала, що це все-таки День Незалежності...
Але хоч такий оживляж, чим взагалі ніякого. Один з «літаючих партійних об`єктів» тріпотів «попонкою» як крильцями і рвався з «повідця», наче слугував ілюстрацією до прислів`я «і радий би до Раю, та гріхи не пускають». Інший, до якого шматок тканини із партійною символікою приклеїли неакуратними огризками широченної клейкої стрічки, чомусь нагадував жертву згвалтування...
Загальновідомо, що кияни не люблять бувати в центрі міста на вихідних. Але є свята для яких вони раді зробити виключення. А День Незалежності таким святом все ніяк не стає. Людей було мало. І їм було нудно. Я думала, що марш-парад військових музикантів «У славу України» зіпсувати неможливо. Що-що а співати і слухати як співають українці уміють. Проте і цієї радості простому людові не дісталося. Звук був настільки тихим, що оцінити майстерність оркестрів змогли тільки «віпи».
У парку, там, де арка Дружби народів День Незалежності святкували громадські організації. Під парасольками розташувалися жінки, поряд – столики, на яких розклали убогі поробки. «Це ми ось з жінками працюємо», - пояснили мені дві представниці Оболонського району. Я пройшлася алейкою, подивилася, на пластикові столики, на втомлених пані, що отримали рознарядку на демонстрацію «досягнень». Як такі фігурували аплікації, вироби і інші нікому не потрібні дурниці, за які іноді просили пожертвувати грошей. Коментувати не хотілося – у бідних пані і без того відібрали день, який міг би стати вже якщо не святом, то зайвим вихідним. Я спустилася в підземний перехід. Там вже неабияк підхмелені військові музиканти в розстебнутих кітелях і кашкетах, що з`їхали набік, разом з своїми вуличними колегами розслаблялися: співали військові пісні радянських часів…
Маша Міщенко
