“...Я как будто с живыми беседую с ее (України)
слипыми лирныками и кобзарями”
Тарас Шевченко
“Кобзарь – ...сын народа, не отделяющего земли от неба..."
Іван Бунін
Піснеспіви нашого народу зародилися в прадавні часи, як молитви-славені світлій силі першотворення, Сонцю й Землі. Їхня позачасова, непроминуща духовна сутність засвідчує, що народ-творець не відокремлював свого земного буття від безвічного життя духу в небесній неосяжності. Тому українська народна пісенність є найвищим критерієм істинності для всієї нашої писемності; й тільки довершене поетичне слово стає піснею. Як писав один із перших дослідників української народної поезії, добрий Шевченковій знайомий князь Микола Цертелєв у передмові до своєї книжки “Опыт собрания старинных Малороссийских песней” (Спб, 1819), у цій поезії “виден титический гений народа, дух его, обычаи описываемого времени, и наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались Малороссіяне и которую тщательно сохраняют по сіе время, как як единственное наследие предков своих, уцелевшее от жадности народов их окружающих. ...Малороссійский сочинитель без сомнения не читывал Илліады и не слыхал о Гомере; но законы природы общи и неизменны. Человек истинно тронутый предметом своим говорит ясно, резко и часто весьма сходно с другим, отдаленным от него и пространством, и временем, но находившемся в подобном положеніи”.
В Україні з давніх-давен творців священних піснеспівів називають співцями. Цим священним ім`ям українці найменували кобзарів і самого Шевченка, поезія якого має моральну силу одвічної народної пісні-молитви, пісні-оповісниці правди. Сила моральної дієвості народних піснеспівів – у життєтворчій єдності істинної думки, правдивого слова й праведного діяння їх творців. Українська народна поезія, традиція народної культури – великі вчительки-плеканиці Тарасового поетичного хисту, сповненого провісницького творчого духу. Шевченкова сутність найповніше явилась в образі народного співця-кобзаря.
Кобзарі – мудрі співці, сліпці-ясновидці, які виводили на духовну дорогу зрячих. Народні співці доносили до людей достовірне знання, зчитуючи усну книгу народної пам’яті, мудрості, духовного досвіду й таємничих знань, що їх зберегло українське кобзарство з прадавнини в устиянських (усних) книгах. Словом правди вони спрямовували людей на шлях життя в істині – діянь для Творця. Тому співців-кобзарів українці називали божими людьми. І ніхто не смів посягнути на життя цих божих людей. Вони були недоторканні й на кримських невільницьких базарах, і в самій турецькій столиці – Стамбулі, і в Московському царстві. Найтяжчий гріх за всю нашу криваву історію скоїла більшовицька опричнина – умертвлено кілька сот (майже всіх) наших святих людей, сліпців-мудреців, духовних провідців народу. Вивозили їх у засніжені степи, гинули вони й по столичних катівнях, по соловецьких, печорських, сибірських, колимських концтаборах. І залишився народ наш без хранителів етнічної пам`яті та ідеологів волі на розпутті історії, приречений мороком невігластва на безпам’ятство, на забуття свого імені й свого шляху в безвічності...
Українці – споконвічні хлібороби, творці агрокультури. У різні епохи по-різному називалися автохтонні орійські (арійські) суспільства на нашій землі, та суть тих етнічних утворень була єдина – усі вони творили аграрну культуру, те найвище, чого досягло людство за всю свою історію. Орійський соціум складався з чотирьох взаємодіючих верств: хліборобів, пастухів, воїнів-адміністраторів і духовної верстви. Основною продуктивною силою аграрного суспільства була хліборобська верства й допоміжна їй пастуша. Військово-адміністративна верства здійснювала функції захисту території й управління державою, забезпечуючи вільний розвиток продуктивних сил. Вільна праця хлібороба на своїй землі – передумова незалежного життя усього народу. Немає волі там, де хлібороби підневільні, відлучені від питомої землі. Тільки за умови самостійності тих, які творять основу суспільного достатку, самостійно розвиватиметься усе суспільство. Тому наші предки найдужче шанували вільну хліборобську працю – запоруку незалежності народу і його добробуту. Ще понад три тисячоліття тому в Авесті – священній книзі знань іранського коліна оріїв – записано провідний принцип духовно-господарської реформи Заратустри: “Хто сіє хліб, той сіє праведність”. Цю саму істину прадавня усна пам`ять українців передає так: “Хто хліб дбає, того Бог кохає” (запис І. Франка). Коли хлібороби – становий хребет нації, то духовна верства – її осердя, вища нервова система. Духовна верства займалася відбором, збереженням і передачею безвічного досвіду поколінь – дієвого знання, розпоряджалася обрядодіями, звичаями, що забезпечували лад в особистому житті людини, в суспільстві, ладували людське життя з природою рідної землі та світовою всеєдністю. Духовна верства творила, підтримувала традицію народної культури, яка забезпечувала саморегуляцію, саморозвиток і самовідтворення етнічного соціуму.
Українське суспільство часів козацької республіки (XV–XVII ст. ) мало вже триверствову структуру. Хлібороби й скотарі стали однією верствою і становили економічну основу життя, а козаки були військово-адміністративною силою (козак або косак, кийсак – нащадок сака, тобто небесний, світлоносний воїн; ознакою світлоносності був чуб на тім`ї, що його носили представники військової верстви оріїв). Козаки, як військова верства нового українського суспільства успадкували від саків, нащадків давніх оріїв, принципи військової демократії, що лягли в основу Української козацької республіки. Крім того, осердям українського козацтва було втаємничене лицарське товариство, яке зберігало й культивувало бойові традиції й духовний архетип давньоорійського суспільства. До духовної верстви українського козацького суспільства належали й співці-кобзарі. Кобзар (іншомовні форми: ковсар, кавсар) – буквально чоловік світлоносного розуму, співець-відучий, а звідси й назва ритуального інструменту: кобза – співуча-відуча. Кобзарство – релікт прадавньої системи забезпечення достовірним знанням українського історичного соціуму, що гарантувало цілісність і взаємодію всіх його верств і поколінь. Мандрівні співці-відучі формували й підтримували, мовлячи по-сучасному, інформаційно-енергетичне, духовно-інтелектуальне поле Українського світу, а також виконували функцію суспільних засобів масової інформації. Ймовірно, саме так здійснювалася комунікація в єдиному інформаційному полі на величезній території від Дніпра до Карпат і від Прип’яті до Дунаю у добу Трипільської аграрної цивілізації. Співецько-кобзарська традиція являла собою духовне осердя культурного життя народу, подібно до вищої нервової системи в людському єстві. Співці-кобзарі передавали достовірні вісті по всіх усюдах України. Потужна інформаційна функція кобзарства виявилася у добу Хмельниччини, коли кожен українець отримував правдиві відомості про політичні рішення й події в країні, “кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї” (П. Куліш).
Кобзарі – співці-провідці, мудреці, тлумачі світу, носії сонячного світогляду; будучи людьми витонченої життєвої практики, вони поєднували в собі земне й небесно-сонячне. Геніально визначив духовну суть кобзарства й українського народу, який породив цей культурний феномен і сам сповідував небесно-земну єдність усеєдиного життя, великий митець слов`янства Іван Бунін: “Кобзарь – ...сын народа, не отделяющего земли от неба...".
Тому в період комуно-більшовицького тоталітаризму ідеологи чужоїдства винищили релікти кобзарства, аби остаточно позбавити народ духовного осердя, яке було джерелом правди, волі до життя, й паралізувати знедуховлений соціальний організм. У результаті, енергетичним полем в Україні живляться чужинці, інформаційний простір інфіковано інтелектуальними вірусами, засмічено облудою. Нині гострої злободенності набуло Кулішеве застереження: “Правда з Неправдою ходять поміж миром, обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати”.
Кобзарство – глибинне духовне явище в житті українців, і його нам важко нині усвідомити, бо воно перебуває на грані зникнення. Суть кобзарства, аж ніяк неможливо звести лише до прославляння чи оплакування минулого. Традиція кобзарства ґрунтується на знанні безвічної духовної історії свого народу, що дає змогу проникати в минуле, за найвищими критеріями істинності оцінювати нинішнє і передбачати прийдешнє.
Кобзарі – хранителі генетичної пам`яті й народної моралі, будителі совісті, піснетворці-відучі – провідники достовірного знання, яке відкриває людям шлях життя в істині. Таку духовну функцію в давньоіндійському орійському суспільстві здійснювали кабі, каві – співці-відучі, тлумачі світу, а звідси і сучасне індійське каві – поет; у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов`янському бояни – співці-відучі; у нащадків кельтів провансальців трубадури – мандрівні поети-співці; у нащадків скитів осетинів гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако і усаки – народні поети-співці; у нащадків саків, іранців і таджиків, гафізи – хранителі глибокого знання, співці, а також гуруглихони – творці-хранителі народного епосу; у азербайджанців ашуги або ошоки, а в казахів акини (буквально: світло неба) – народні поети-співці. У давньоорійських суспільствах функцію духовних провідців справляли віщі племінні співці, божественні мудреці ріші. З найменням ріші етимологічно споріднений синонім кобзаря бандурист, первісна форма якого – панддарріш. Бандурист у давньоорійській мовній старовині, що збереглася в перській (таджицькій або фарсі) мові, прочитується як віщий співець-провидець або всезнаючий порадник (панд – провідництво, нараяння, небесне благословення; дар – відун, віщий, верховний; ріш – співець-мудрець; до цього смислового ряду належить і дарвеш або дервіш – мандрівний суфій, просвітлений, знаючий). Відповідно й бандура – віща порадниця-нарайниця.
Отже, українське кобзарство – релікт прадавньої орійської традиції безпосередньої, безписемної передачі достовірного дієвого знання, що становить собою єдність правди й дії. Наше кобзарство, як і духовні релікти споріднених народів, – це реальна, дієва сила етнічної самосвідомості, явлена в правдивому слові. Кобзарі-бандуристи, як просвітлені мудреці, носії вищих знань і духовних якостей одним людям були добрими порадниками, інших наставляли на шлях істинний словом разючим. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Співці-кобзарі, як люди високої моралі будили совість, людську гідність і волю до життя.
Таку могутню духовну функцію здійснює в нашому житті й Шевченкове слово. І народ наш засвідчив найвище визнання свого поета-співця світлим найменням – Кобзар. “Напиши дещо тому Кобзарю чи поводарю усіх нас, – мовив про Тараса Шевченка Осип Бодянський у листі до Михайла Максимовича. Тут “Кобзар” і “поводар” – тотожні поняття, що визначають Шевченкову духовну сутність. Слова ці знаменують і його особисте, безпосереднє прилучення до таїн кобзарства.
Сам Тарас у дитинстві якийсь час був поводарем у мудрих співців-сліпців, про що опосередковано згадує у своїх літературних творах. Себе малого поряд із кобзарем зобразив на звороті “Автопортрета” 1843 року, подарованого Варварі Рєпніній, та на окремому малюнку “Кобзар із поводарем” цього ж року. Шевченко вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Тарас був свідомий свого покликання й визнання людьми цієї високої місії. Передавши Михайлові Лазаревському з Нижнього Новгорода “Автопортрет” 1858 року, він просить замовити фотокопії з нього: “...нехай, поки що земляки дивляться хоть на сей облик бородатого недобитого кобзаря свого”. Усе життя він з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів слова – народних співців-мудреців, підтримував їх душевно й матеріально. А Шевченків “Кобзар” – звід провідницької поезії – став духовним пам’ятником його довічним учителям-кобзарям. У повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”, написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: “...Недавно кто-то сравнивал наши, т. е. малороссийские, исторические думы с рапсодиями хиосского слепца, праотца эпической поэзии... Я читал, разумеется, в переводе Гнедича, и вычитал, что у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, …все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и сам слепца, кобзаря или л и р н ы к а, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему л и р н ы к у, назвавши себя публично старым дурнем. Увы! теперь я себя так назвать должен. Во-первых, за то, что хотел подражать, а во-вторых, за то, что не знал, кому подражать. А где причина зтой несамознательности, этой безнравственной несамознательности? Известно где, в школе. В школе нас всему, совершенно всему научат, кроме понимания своего милого родного слова. О школа, школа! как бы тебя скорее перешколить”. Шевченкове занепокоєння лишається актуальним досі.
Великий співець-кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу. Кобзарева совісливість, правдивість є джерелом духовного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми сприймаємо його богонатхненні слова чистим серцем.
Олександр ШОКАЛО
