Про концерт у Львівській опері Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського, який відбувся 13 листопада, можна сказати доброго лише те, що він відбувся.
Навіщо Театральній компанії «АС», яка виступила в ролі імпресаріо Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського, було влаштовувати акредитацію журналістів у Львівській міськраді, – так і залишилося незрозумілим. Завданням «АС»-ів було зібрати аншлаг і касу. Преса виявилася на концерті нікому не потрібною (тому дивуватися, що для журналістів не тільки не знайшлося місця в залі, а й вішаків у гардеробі, не слід).
Так само не слід дивуватися тому неодухотвореному концерту, під час якого артисти відпрацювали програму, не вийшовши ані на один «біс». Зрештою, публіка тих бісів і не вимагала, вдовольнившись трьома кодами (завершеннями) розрекламованого «Гопака», оплесками під кошики з квітами від ансамблю «Юність» й міського голови Львова з дружиною та співанням «Многая літ» краянину Мирославові Вантуху, який від 1980 року очолює Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського.
Колектив, як це не сумно було усвідомлювати, задемонстрував той мистецький рівень ( однак це нічого не має спільного із фізичним вишколом артистів), що його справедливо називають шароварщиною. Чимало номерів, що відгонили нафталіном совкового офіціозу, вражало несмаком, це враження підсилювала й костюмна компіляція. Про філософію танцю як певного ритуалу, його віталістичну силу не йшлося взагалі. Була показуха, за якою звикли ховати багато проблем національної культури.
