Текст роздумів письменника про рок-музику було опубліковано на сайті ТСН.
"Як усе-таки швидко ширяться новини Інтернетом: буквально вчора мій румунський друг написав мені, що помер Лу Рід. Я зайшов до Вікіпедії – і там він теж уже помер. Не такий вже, зрештою, молодий – 71 рік, а проте, як усі засмутилися.
Засмутилися ми з моїм румунським другом, засмутився Джон Зорн і музиканти з "Металіки". Засмутилися Пітер Ґебріел та Девід Бові. Засмутились у своєму Тернополі Зорян та Світлана Безкоровайні, українські промотори психоделічної музики.
Засмутився поет Петро Мідянка. Тепер, може, він знову напише якийсь пречудовий вірш, але вже не про Андрія Вархолу, чи то пак Енді Воргола, а про маленького єврейського хлопчика з далекими коренями десь у межах старої Російської імперії, що став леґендою й ґуру рок-н-ролу.
Лу Ріда в СРСР не знали, проте всі в СРСР знали Діна Ріда, якого втім ніхто не знав у США, хоч він було навіть і прапор їхній спалював. Лу Рід натомість укупі з моїм улюбленим Джоном Кейлом заснував "The Velvet Underground" – і за одну вже цю назву заслуговує неміряний масив вічної та вдячної пам'яті.
Його "Венеру в хутрі" я готовий слухати щодня по кілька разів на день. І якби не агресивне православ'я з його ще агресивнішим "Митним союзом", я залюбки написав би цю колонку про них, про музичних святих нашого часу, всіх тих, кому нині далеко за 60 або перевалило на восьмий десяток, а коли ми були дітьми, то запам'ятали їх молодими.
Ще зовсім трохи – й вони мало не щодня падатимуть з дерева життя, мов перестиглі грушки. Тож раз за разом у наших маленьких українських містах хтось болісно схлипуватиме: "Не встигли побувати на концерті".
А також: "Недооцінили за життя". Або: "Зраджували з усілякими музичними одноденками". Або: "Відклали на потім новий альбом чи фільм". І ще: "Вкотре забули порадити "Велвет Андеґраунд" молодшим друзям".
Якби не ці, з бородами та хрестами, "брати-росіяни", я б уже точно писав тільки про музику. Але й до неї вони добралися. Бо що там у них на часі – черговий тур на підтримку "братерства і миру"?
Вони знову стоять при наших базарах. Усі як один товсті, з бородами, з червоними від алкоголю й нещадного осіннього сонця мармизами, збирають на свої православні церкви, косять очима в бік молоденьких дівчат, а частіше хлопців. При центральних універмагах такі нерідко стоять рачки, б'ють чолами об асфальт, відлякуючи перехожих.
Ніби персонажі якогось Достоєвського, що замолюють свої незліченні смертні гріхи. Брутальних і диких, схожих на лісових тварин, ви завжди легко відрізните їх від повсякчас охайних і ввічливих греко-католиків.
То вже б, може, краще Медведчук із Путіним виділили кошти, щоб якось відмити й відіпрати своїх місіонерів? А вже потім хай концерти, гульбища та всі інші "сатанинския игрища"?
Колись, років зо п'ять тому, Івано-Франківськ виявився єдиним містом, куди всю цю вакханалію з "хрестителями" не допустили. Ні "ДДТ", які в Росії виступають нібито проти Путіна, а в Україні чомусь за нього, ні їхніх братів менших карамазових. Не знаю, скількох невиїзних їхніх фанів це скривдило, але я був навіть гордий за своє місто.
Ну скільки вже можна нас хрестити, навертати, катихиздити? Яку психологічну травму потрібно нанести усім цим православнутим митно-союзникам, щоб вони врешті закрились у своєму союзі й не ґвалтували б наші вуха та площі?
А Емір Кустуріца? На батьківщині його вже мають за такого собі "юго-Нікіту". Коли я з прикрістю розповідаю знайомим сербам, що от буде в нас тут Емір містами ганьбитися, агітувати за Митний Союз і проти Європи, а талановитий режисер же, любив я його, то вони у відповідь: "Забудь про нього. Він уже давно наш місцевий Нікіта Міхалков".
Так, ніби прізвище останнього стало своєрідним мемом, ознакою невиліковної імперської хвороби. Майстер тонкої психологічної пластики взявся будувати гігантські монументи: "Рускій витязь повинен перемогти". Аякже! Бо з ним, як ангел-охоронець на плечі, Нікіта Міхалков, обриданий.
І ще – всі ці їхні підлабузники, персональні "святі отці", ленінці, комсомольці, та ще й наші бідолахи-лабухи, котрі, може, і справді вірять у благі путінські наміри: вшанування полеглих дідів, зниження ціни на газ. Діди і газ – от які важелі в Путіна!
Та дали б уже тим дідам спочивати з миром, скільки вже можна товктися по їхніх кістках? Нам ось тепер, сьогодні, жити, а діди, я впевнений, якби могли, так само знавісніли б, дивлячись на все це лицемірство та мракобісся.
Перечитую останній абзац і бачу, що мене заносить у лють. Мова стає злою й патетичною. А я ж починав зі світлої пам'яті Лу Ріда, поета, перформера і живого класика, якого позавчора зненацька не стало.
"Венеру в хутрі" якого я зараз переслухаю ще з десяток разів у різних виконаннях. Чого й вам бажаю. Наповнімо себе і світ вільною доброю музикою – й буде їм но пасаран."
Читайте також: Помер соліст The Velvet Underground Лу Рід
