Після 27 років незалежності економіка України досі з купою проблем. Країна, здається, застрягла в частковому переході від контрольованої до ринкової економіки.
Багато державних підприємств були приватизовані, але чимало лишилися заручниками держави і піддаються поганому управлінню. З’явилося корпоративне управління і незалежні ради директорів, але певні інсайдери продовжують відбирати у компаній активи. Існує право на приватну власність, але воно не захищене.
Читайте такожBloomberg: Україну врятує зброя і Bitcoin
Енергетичні ринки лібералізували, але ціни на газ сильно компенсуються субсидіями. Існує тіньовий ринок землі, але на законопроект щодо його легального створення вже 16 разів накладали мораторій. Приватні інвестиції з’явилися, але рух капіталів строго обмежений. А міноритарних акціонерів принижують. Список довгий, пишуть в статті для Atlantic Council професор економіки Університету Піттсбурга Річард ван Велден і заступник голови Нацбанку Тимофій Милованов.
Стандартна логіка економічного переходу така: реформи непопулярні. В короткостроковому вимірі будуть ті, хто програє. Люди втратять робочі місця у неефективних індустріях і будуть змушені платити більше за комунальні послуги і продукти харчування. Але будуть і ті, хто в довгостроковій перспективі виграє. Все населення, особливо майбутні покоління, отримають вигоду від кращої, ефективнішої і більш процвітаючої економіки. Але ті, хто програють, а серед них автори називають державних працівників, пенсіонерів і шахтарів, краще організовані, ніж ті, кому зміни підуть на користь. Вони будуть опиратися реформам. Цим скористаються політики-популісти, а реформи будуть зупинені. Це стосується і процесу змін в Україні, де циклами відбувалися революції і політичні кризи, після яких до влади приходили нові уряди. Останні погоджувалися проводити амбітні реформи. Нові кадри налаштованих на зміни політиків і активісти громадянського суспільства з’явилися. Нові регуляторні органи створені. А більш компетентні і чесні професіонали залучені до державної бюрократії. Через кілька років реформи блокуються, громадськість розчарована, а реакціоністські сили перегруповуються.
Читайте такожAtlantic Council: Україна може знову повторити помилки Помаранчевої революції
В 1998 році економіст Світового банку і нині декан Джорджтаунського університету Джоел Хеллман написав статтю, в якій стверджував, що існують добре організовані еліти, які зацікавлені в тому, щоб «загубитися в перехідному періоді». До таких він зарахував «інсайдерів корпорацій, які стали новими власниками лише для того, щоб привласнити активи своїх фірм, приватні банкіри, які виступають проти макроекономічної стабілізації, щоб зберегти свої надзвичайно прибуткові арбітражні можливості на викривлених ринках», а також «місцевих чиновників, які не дозволяють ринку увійти в їхні регіони, щоб захистити свою частку в місцевій монополії». Автори додають, що цей список можна доповнити тими, хто добре почуваються в сучасній Україні.
Міжнародні і внутрішні консультанти з розвитку зайняті привласненням мільйонів доларів і євро платників податків, виділених на реформи. Ці кошти можуть закінчитися, якщо Україна стане економічно і політично незалежною. Аграрні компанії знайшли шляхи працювати у сірих зонах юридичної системи. Дехто опирається міжнародній конкуренції, яка може прийти в країну з легалізацією ринку землі. IT-індустрія процвітає фактично завдяки відсутності регулювання. Якщо реальна податкова реформа буде втілена, багато таких компаній швидко відчують, як їхні витрати суттєво зростуть. Банківська сфера стала помітним винятком, який підтверджує правило. Процес усунення банків, які фінансували певні сторони за рахунок платників податків, зіштовхнувся з великим опором. Цей опір вказує на те, як багато поставлено на кін для тих, хто хотів би зберегти нинішній статус-кво.
Читайте такожDie Welt: В Україні на кону стоїть вільна Європа
Автори зауважують, що останній і, напевне, найважливіший приклад – це ЗМІ в Україні. Вони контролюють громадську думку, а отже і прогрес в країні. Сьогодні більшість з них залежать від фінансової підтримки олігархів і міжнародних донорів. Їхня бізнес-модель змушує їх відстоювати позицію своїх спонсорів проти опонентів. Якщо реформи досягнуть успіху, цій моделі кінець.
Хеллман стверджував, що країни застрягають у перехідному стані саме тому, що реформи створюють потужне крило, яке отримує вигоду від застрягання. Воно опирається повному переходу на ринкову економіку, підтримує «обережні і повільні» реформи, а також нові починання. Саме це, вірогідно, відбувається і в Україні. Але що з цим робити?
В такій ситуації природним поривом буде боротьба проти могутніх еліт. Люстрація і антикорупційний порядок денний слугують цій меті. Такі ініціативи важливі. Але існує і загроза. Боротьба проти корупції може призвести до того, що політики будуть більше зацікавлені у переслідуванні попередніх еліт замість процесу чинного переходу до ринкової економіки. Альтернативний підхід – це амністія. Можна забути минулі гріхи і перейти до нового, кращого соціального контракту між елітами і суспільством. Небезпека цього підходу в тому, що еліти можуть прийняти амністію, але не новий соціальний контракт. Яким би не було рішення, українці повинні визнати проблему того, що вони «загубилися в перехідному періоді» і почати шукати спосіб рухатися вперед.
