этот материал доступен на русском

Washington Post: Росія возить цинкові труни з України, як колись з Афганістану

12:36, 09 жовтня 2018
Світ
29898 0
Росія скотилася до сталінізму, але ще сама собі в цьому не зізналася / espreso.tv

За 10 років Росія могла б стати іншою країною. Вона могла б перетворитися з «імперії ГУЛАГ» в нормальну європейську країну, як більшість її сусідів.

Але, як говорив Петро Столипін: «У Росії кожні 10 років все змінюється, але нічого не змінюється за 200 років».

«Я вже втомилася від цієї цитати, але вона містить стільки відчаю, знайомого нам, що я хочу її повторити», - пише нобелівський лауреат з літератури Світлана Алексієвич в листі до загиблої 10 років тому російської журналістки Анни Політковської на сторінках Washington Post.

Читайте також"Гітлер зі Сталіним в одному флаконі": експерт назвав Путіна головною загрозою світу

Американське видання нагадує, що Політковська була вбита біля входу до її квартири в Москві у 2006 році. Кожного року на річницю її смерті лауреати премії, названої на її честь, пишуть листа загиблій журналістці. Цього року такий лист написала Світлана Алексієвич.

Вона пригадує 1990-ті роки, які були «божевільним, кривавим і священним часом». Росіяни тоді були «злочинно романтичними», і це доводиться визнати сьогодні. Надто наївно було повірити, що якщо на полицях з’явилися книги Олександра Солженіцина, Варлама Шаламова і Лева Гроссмана (за які раніше кидали до в’язниці), якщо з’явилися різні газети й ціла низка партій замість єдиної Компартії, то це стане початком нормального життя. Що росіяни стануть як усі, приєднаються до всього світу і перестануть лякати всіх ракетами «Іскандер».

Мітинги збирали на площах сотні тисяч людей, які скандували «Свобода! Свобода!». Здавалося, що та чудова російська мрія, з любов’ю виплекана на кухнях, нарешті стає реальністю. І буквально завтра наступить свобода. Колишній в’язень, який провів все своє життя в колонії, зможе просто вийти через ворота і стати вільним за ніч. Але він не може бути вільним, тому що все що він знає – це в’язниця.

Читайте такожІмперія розпадеться: Тука розповів, коли Київ зможе вимагати від Кремля відшкодування збитків за агресію

Алексієвич пише, що в 90-х дійсно люди виходили на площі й скандували «Свобода!». Але ніхто напевне не знав, що це означає. І з цього все почалося. Заводи, фабрики, дослідні центри, підприємства почали закриватися. І що було зроблено з усією здобутою свободою?  Ніхто уявити не міг, що доведеться бути вільним і водночас бідним. Всі хотіли бути паном, а не слугою. Всі лише нещодавно вийшли з соціалізму, де всі були бідні й рівні у своїх злиднях.

Алексієвич пише, що ще за життя Політковської на телеекранах з’явилися «нові росіяни», які їли чорну ікру і вихвалялися золотими унітазами у своїх персональних літаках чи найбільшими яхтами у світі. А тим часом десь у Рязані чи на Сахаліні без роботи й грошей на це дивилися голодні очі. Ніхто не думав про людей. Ідеї плекали, а людей - ні. Тепер всі дивуються, чому голови росіян забиті дивною сумішшю з лівих і правих ідей. Тому що ніхто ніколи не говорив з ними. Ніхто не взяв на себе відповідальність, щоб пояснити усе з телеекранів.

«Тепер з ними говорить Володимир Путін. Він виніс урок з наших помилок. Але проблема не тільки в Путіні. Він просто каже те, що люди хочуть чути. Я б сказала, що часточка Путіна є в кожному росіянину. Я кажу про колективного Путіна: ми думали, що головною проблемою була радянська влада, але насправді вона була в людях», - пише Алексієвич.

Читайте такожУ Путіна з'явилася особиста програма на "Россия 1": його цілу годину по-ленінськи хвалять

Радянський спосіб мислення живе у головах і генах. Як же швидко сталіністська машина знову запрацювала. З якою вправністю й ентузіазмом всі знову пишуть доноси один проти одного, викривають «шпигунів», б’ють людей за те, що вони інші. Сталін повернувся! По всій Росії знову ставлять пам’ятники радянському диктатору, піднімають його портрети, відкривають музеї на його честь.

В 90-х, коли хтось одягав футболку з фото Сталіна чи написом «СРСР», над ним сміялися. А тепер це вважається нормальним. Десятки книг про Сталіна лежать на полицях книгарень: про жінок диктатора, про те, яким великим генералісимусом він був в часи війни, про його улюблене вино чи сигарети. Важко зрозуміти, як в людях поєднується скорбота за рідними, убитими Сталіним, з любов’ю до того ж таки вбивці. Ностальгія за всім радянським. Росіяни хочуть отримати шенгенські візи, іномарки, навіть вживані, але при цьому обожнюють Сталіна.

Читайте такожОбігнав Путіна і Пушкіна: росіяни обрали диктатора Сталіна як найвидатнішу особистість - опитування

«Річ, яку тобі, напевне, було б найважче прийняти – це те, що росіяни навчилися вбивати своїх братів. Вони навчилися ненавидіти. Я можу тобі розповісти, як у Москві таксист виштовхав мене з машини, коли дізнався, що я із Західної України, що моя мама – українка і що я люблю українців. «Крим наш!», - кричав він мені. «Ні, не ваш, він український». «Донбас наш!». «Ні, український».  Не знаю, чи твоє серце, Анно, могло б витримати цей біль. Без сумніву, ти б поїхала на фронт в Україну. Без сумніву, ти б писала свої чесні репортажі звідти», - пише Алексієвич.

Вона пригадує, як в часи СРСР тіла солдатів привозили у цинкових трунах з Афганістану і таємно ховали у ночі. Сьогодні ж Росія везе так звані «вантажі 200» з України й Сирії. Але є і кошмарна різниця.

«Коли я писала книгу «Хлопці в цинку» про війну в Афганістані і йшла на зустріч з матір’ю, яка чекала труну з рештками сина, вона зустрічала мене зі словами: «Я розкажу все! Напишіть правду». Сьогодні матері мовчань. Вони говорять пошепки. Одна з них сказала репортеру: «Я не скажу вам нічого, тому що вони не заплатять мені компенсацію за мого мертвого сина. Мені потрібні ці гроші, щоб купити квартиру для доньки». Коли це сталося? Коли? Коли ми розвернулися і скотилися назад у темряву божевілля, страху і ненависті сталінських років. Ми досі боїмося відкрито визнати це. Але це так», - пише нобелівська лауреатка в листі Політковській.

Війна триває. На пострадянському просторі десятки журналістів були убиті. Кожного року в цьому чорному списку з’являються нові імена. Життя у Росії досі в лімбі, між хаосом і тюремним табором. Алексієвич вважає, що не випадково в її оточенні люди часто говорять про прочитані книги про 1930-ті роки в Німеччині чи останні роки Російської імперії перед річницею Жовтневого перевороту. Чому так? Тому що надто багато страшних схожих рис між тими часами й життям росіян сьогодні. Одні говорять про Третю світову війну, інші – про відродження фашизму.

Свобода – це довга дорога. Це те, що було засвоєно після смерті Політковської, так само, як і те, що на війні не може бути компромісів. Навіть найменший компроміс робить того, хто поступився, співучасником.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter