В 1989 році Михайло Горбачов відвідав НДР і пригрозив місцевим лідерам, що якщо вони не зміняться, історія їх повалить. Театри й церкви стали платформами для реальної демократії. Рок-гурти грали гімни змінам і припинили боятися державної цензури.
Півмільйона людей вийшли на Александерплац в Берліні, щоб продемонструвати надзвичайну сміливість й оптимізм.
«Я був сповнений надії й тривоги. А тоді Берлінська стіна впала. Це був визначальний момент у моєму житті. Я знав тоді, що нічого неможливого немає, що надія перемогла. Європа може об’єднатися в мирі. У наступні три десятиліття я став справжнім європейським громадянином з британсько-німецькою сім’єю, яка живе в шести різних країнах Європи. Все було чудово», - пише на сторінках The Guardian директор Європейського фонду культури Андре Вілкенс, який в 1989 році був студентом.
Він пише, що ближче до 2019 року відчуття надії й тривоги повернулися. Новий тип поляризації поставив під загрозу здобутки європейської співпраці. Неприйнятний рівень нерівності нищить полотно європейських суспільств. Нестача розуміння й довіри вбиває клин між громадянами й тими, кого вважають елітами.
Невдовзі після захвату революції 1989 року з’явилося зарозуміле відчуття кінця історії. Що ще було потрібно окрім чудового двигуна з капіталізму й демократії? Падіння імперії СРСР сталося в часи підйому неоліберального капіталізму, давши поштовх агресивній приватизації й скороченню державної регуляції. Ці неоліберальні «пілюлі» були прописані колишнім комуністичним країнам у формі економічної шокової терапії, яка принесла неоднозначні результати, але завжди супроводжувалася стрибками нерівності у суспільстві.
«Гадаю, для більшості східних німців включно зі мною копіювання західного способу життя здавалося досить хорошою справою якийсь час. Але революція в дусі «скопіюй і встав» - це не справжня революція», - пише автор.
Читайте такожМеркель закликала Європу "захищати демократію"
Фінансовий крах 2008 року став «нульовим рівнем» для післявоєнного капіталізму. Його потрібно було розглядати як застереження, що такій системі потрібен більший ремонт. І замість того, щоб імітувати надмірне споживання й систему управління Західної Європи, об’єднаний знову континент повинен був перескочити в нову еру більш стабільної економіки й відродження демократії на найнижчому рівні. З історичної точки зору це була втрачена можливість збудувати разом кращу Європу.
Митці й діячі культури грали центральну роль в 1989 році. Вони демонстрували непокору, вони кидали виклик, пропонували надію й силу, вони заряджали людей, які повставали проти статус-кво.
«Я маю на увазі актора Східної Німеччини Ульріха Мюе, який використав сцену, щоб закликати до мирної революції, а пізніше зіграв офіцера Штазі в оскароносному фільмі «Життя інших». Я маю на увазі лідера гурту Pankow Андре Херцберга, кожен концерт і пісня якого була закликом до повстання й свободи. Я маю на увазі Вацлава Гавела, який пройшов шлях від драматурга дисидента до президента Чехословаччини. Революція 1989 року була культурною не менше, ніж політичною», - йдеться в статті.
Читайте такожThe Economist: Східна Європа здебільшого задоволена прогресом після падіння СРСР
Що ж сталося з митцями за останні 30 років? Вони тримають тиск чи потонули в поступливості? Чи всі європейці потонули в цій поступливості?
«Я переконаний, що митці й культурні діячі можуть і повинні знову стати двигуном змін. Вони можуть уявити кращу Європу, яка не обмежується розмовами про рівень економічного зростання. Вони можуть врятувати континент від ностальгії за націоналізмом 20-го століття. Тому що найбільші виклики наших часів, такі як знищення клімату, мають глобальний характер», - пише автор.
