На злодієві шапка горить. Таке перше враження від коментаря департаменту інформації МЗС Росіїз приводу відзначення річниці Конотопської битви. Давайте процитуємо:
«Викликає просто подив і жаль те, з якою завзятістю, гідною кращого застосування, деякі сили в Україні намагаються сьогодні вишукати в спільній, дійсно складній, місцями суперечливій російсько-українській історії події і персонажі, примітні лише тим, що вони якось були спрямовані проти Москви, проти Росії, проти росіян. В ім`я цього іноді підіймаються на щит імена і діяння, яких в інших умовах можна було б і посоромитися. Кривава битва через чергову зраду чергового гетьмана – з їх числа».
На наших очах не дуже вправно, як у фокусника- початківця з дешевого цирку, йде махлювання відразу двома поняттями.Перше: хто кого зрадив, і друге – сумнівні спроби чергових тимчасових господарів, швидше квартирантів, керівних кабінетів в Зимовому палаці чи Кремлі прихватизувати імена Росії та російського народу і ототожнити себе з ними..
Почнемо з першого – зради. Березневі статті Богдана Хмельницького Москвою втрачені - вельми схоже на «втрачені» секретні протоколи пакту Молотова-Рібентропа, які при добрій волі враз «відшукав» Борис Єльцин. Саме ці статті свідчили про угоду 1654 року як суто оборонну. Але збереглися документи інших держав. Так, коли шведське посольство привезло запевнення тодішнього короля Карла Х Густава, що західноукраїнські землі визнаються за Україною, то Богдан Хмельницький сказав: «Коли я буду вмирати, то накажу синові, щоб він тримався союзу зі шведським королем». Це, як свідчить трансільванський міністр Шебаші, мовлене в присутності сина. Водночас то був заповіт аж до Мазепи і далі… Року 1657-го, одночасно зі шведами, прибуло посольство Бутурліна аж на 150 конях. Гетьман сказав Бутурліну: «Цар має замиритися і і винагородити шкоди, вчинених в краях шведського короля, в Лівоної та Інфлянтах, бо коли він не замириться, гетьман разом із татарами й турками воюватиме Москву».Такий був справжній стан справ після 1654-го…
З «втрачених» березневих статей починаються подальша російська зрада. (Увага! Зрада російської панівної ненаситної верхівки, а не російського народу!) 30 січня 1667 року в селі Андрусов під Смоленськом підписано угоду, якою московські правителі розчленували Україну на Лівобережну і Правобережну. Наступний російський зрадницький демарш - 6 травня 1686 року в Москві Голіцин підписує Вічний мир, яким продовжується розшматування України, а Київ продають Речі Посполитій за 146 тисяч карбованців... Ранньою весною 1712 року Петро І був розбитий, як тріснута макітра, він на ділі уже втрапив у турецький полон і підписує Прутський договір: «Його Царська Величність свою руку відбирає від козаків із прадавніми їхніми рубежами», підписує – і вкотре зраджує, як тільки вдалося відкупитися…Івана Мазепу справжні зрадники оголошують «предателем», зумисне відвертаючись від сказаного їм просто в очі Солженіциним: «Полтавская победа была большим несчастьем для России: ее результатом стали два столетия огромного напряжения и стресса, разруха, отсутствие свободы – и снова война за войной. Но Полтавская победа стала избавлением для шведов. Потеряв аппетит к войнам, шведы стали самым процветающим и свободным народом Европы». А скільки мільйонів своїх же росіян московські зверхники оголошували зрадниками, всіваючи європейські і азійські поля трупами безневинного російського люду у безкінечних загарбницьких війнах…Знову до Солженіцина: "России гордые сыны", они нужны были ей, пока ложились под танки, пока еще можно было поднять их в атаку».
А тепер про наступне махлювання – ототожнення правлячої верхівки з російським народом. Люди добрі, яке право має вона ототожнювати так себе,починаючи з Катерини ІІ, в якої не було й краплини російської крові, і аж до Миколи ІІ, в якого «російська лінія» родоводу займає аж одну сто двадцять восьму часинку? Злочини Сталіна проти людства, що перевершили всі злодіяння Гітлера, ніхто не переносить на російський народ. І в українців ніколи не було ненависті до росіян, але вони мають право на свою думку, тим паче в країні вільних ЗМІ. Що ж до «чергової зради чергового гетьмана», то Іван Виговський воював на своїй землі, а не під Псковом чи Новгородом, за землю свою і людність свою.
То ж хто кого зрадив, панове? Кого сором має пекти?
Іван Корсак, шеф-редактор газети «Сім’я і дім» (М. Луцьк)