30 січня 1969 року ансамбль “Бітлз” дав свій останній живий концерт.
Власне, концертом назвати цей виступ важко, адже відбувся він на даху однієї з будівель у Лондоні, просто неба, ніяких глядачів на нього не запрошували, квитків тим паче не продавали. Але концерт відбувся, і ті вже легендарні 42 хвилини бітлівського драйву ввійшли в історію сучасної музики.
Рівно п’ять років по тому я, рядовий солдат зенітно-ракетного полку ППО СРСР десь під Ленінградом стояв перед черговим по частині офіцером, який допитував мене про обставини моєї самоволки.
Усе склалося кепсько. Я відмотував у пам’яті оті кілька годин, коли я виліз з-під дротяної загорожі, дістався найближчого села і вже був простував назад з тамтешнього сільпо з трьома пляшками «Московської» під бушлатом, сподіваючись швидко повернутися до частини, де на мене чекали пайовики-спонсори цього самоходу.
Полк був гвардійський, орденоносний, чорт зна який режимний і всі можливі відступи від норм статутного життя в ньому негайно припинялися й каралися. У полку майже не було проявів дідівщини. Самоволки ж узагалі розцінювалися ледве не як замах на бойову готовність полку, пособництво імовірному противникові (який, звісно, не дрімав і перебував на відстані лише кількох десятків хвилин підльотного часу з натовського аеродрому Рюгге в Норвегії до колиски революції – Ленінграда, як не втомлювався повторювати наш дивізіонний замполіт).
Й оце мене понесло за горілкою до сусіднього села. Не те щоб дуже закортіло випити (не такими вже й пияками були ми в ті роки), але щось свербіло, набридла уся ця казармена замкненість, повсякчасне «нависання» сержантів, накопичилася психологічна втома, одне слово.
Заклав мене прапорщик Бочкарьов, завідувач речовим складом. На лиху годину, саме їхав з нарядом на роз’їзному УАЗі по селу (щось везли в полк з гарнізонних складів) і помітив, орел, самотнього солдатика на вулиці. Не полінувався, зупинився, упізнав мене.
- Так, рядовий, що тут робимо?
- Та за цигарками йду, курити нема вже чого, - як міг викручувався я.
- Звільнення є? Нема? Ну, то сідай, підвеземо, - каже.
Добрий такий був прапор, довіз з вітерцем прямо до штабу, здав з рук у руки черговому офіцерові, прямо з речовими доказами. Той, після швидкого проведеного розслідування обставин справи, передав мене на полкову гауптвахту (уже без пляшок, подальша доля їх мені невідома).
Тут уже були наш замполіт з ротним командиром. Почалася виховна година.
- Ви скоїли вчинок, який міг підірвати боєготовність нашого гвардійського двічі орденоносного полку, який перебуває на постійному чергуванні мирного неба над колискою нашої революції! А раптом була б оголошена бойова тривога, а ви в самоволці. У такі хвилини кожен воїн повинен знаходитися на своєму бойовому посту, щоб бути готовим дати відсіч імовірному противникові!
Далі замполіт, мабуть, видохся, і слово узяв ротний. Він, як-то кажуть, військово-політичних академій не кінчав і тому висловлювався переважно командно-матюкливою мовою, при цьому його занесло на слизьку тему міжнаціональних відносин.
- Бля, понабирали сюди цієї хохляндії, салоїди, бля, тут вам служба медом не буде. Ми тебе навчимо Родіну любити! Ич, ще й вуса відпустив, теж мені Тарас Шевченко. Поголитися! Щоб блистіло як у кота яйця!
Замполіт, який сидів з ним поряд, постукав по столу. Капітан зиркнув на нього і, зрозумівши, що всі масштаби мого злочинного вчинку вже доведені, оголосив: три доби арешту.
Так я вперше дізнався, що я хохол, що наш Кобзар є знаковою фігурою навіть для армійського матюгальника. Хоча вуса я відпустив ще до армії, щоб були як у Джона Леннона. Адже саме від нього я почув, що «кохання – це все, що мені треба», і звісно, вся моя юнацька гормональна система сприймала це як життєву домінанту.
Після відсидки на гауптвахті казарма здалася рідною домівкою. І навіть комсомольські збори, де мене шпетили за порушення воїнської дисципліни, минулися досить легко. А там накотилася весна, теплі вечори, солдатів почали виводити в кіно до літнього кінотеатру в офіцерському селищі, де вже можна було познайомитися з місцевими дівчатами… Служба налагодилася.
Багато років потому я випадково зустрів нашого замполіта аж у Мінську. Відставний підполковник доживав тут свій вік, було йому аж під вісімдесят, але він ще не пропускав зібрання колишніх офіцерів Великої Армії неіснуючого Союзу.
Я впізнав його лише за прізвищем, а він мене зовсім не пам’ятав, як і про той епізод із самоволкою. Проте охоче відгукнувся на кодові слова про гвардійський полк, про небо над Ленінградом, яке обороняли ракетники, адже в цьому був сенс його життя, найяскравіші сторінки.
Підполковник зі зрозумілою гіркотою говорив про розпад СРСР, про занепад армії, про те, що наш полк був передислокований з тих місць, а нині там узагалі невідомо що…
Спасибі Інтернету, я знайшов місця, де колись був молодим і молодими були всі мої друзі.
У пошуковій системі нині це все називається – закинута військова частина ППО, є фотозвіти про відвідини залишків бойової потуги, деякі знімки зроблено з парапланерів.
Руїни секретних стартових комплексів охоче використовують геокешери, сталкери і страйкболісти, але загалом територія колишньої військової частини опинилася в так званому «золотому поясі» Петербурга. Вартість землі тут як у нашому Обухівському районі. Відповідно, значну частину території відвели під котеджне будівництво, ще частину – під піщаний кар’єр. Хижацькі намиви піску, як водиться, стали предметом скандалів між місцевою адміністрацією та різних ТОВ із «собачими назвами».
Так минулася бойова слава гвардійців ППО. Сотні тисяч їх стояли у великих і малих гарнізонах, обороняючи небо Батьківщини, на забезпечення цієї обороноздатності витрачалися небачені матеріальні та людські ресурси, але коли СРСР почав валитися, його не захистила жодна з цих ракет, жоден танк чи літак, навіть ядерна бомба.
...Система зіпсувалася зсередини. Усім закортіло в “самоволку” – і хохлам, і азерам, і бульбашам. І москалі також – у погонах і без – кинулися в цей кидок за колючий дріт.
Проте втеча з клітки виявилася вдалою не для всіх, як знаємо. Фантомний біль не відпускає, породжує такі химерні ідеї як, наприклад, створення неоімперського «Російського міра». Безперечно, що нинішній рік пройде саме під знаком розмірковувань, що ми здобули і що втратили за останні 20 років.
А ті, хто того січневого дня 1969 року виліз на дах одного з будинків у Лондоні, свою пісню проспівали гучно, на весь світ. Їм теж іноді було кепсько, діставала спочатку людська байдужість до їхньої музики, а потім, навпаки, усесвітній ажіотаж, обійми, у яких можна було задихнутися. Діставали внутрішні чвари, коханки, дружини, похмілля, ЛСД, але вони зробили те, що хотіли у цьому світі.
Очевидно, що кожен має хоч раз у житті вилізти на дах і проспівати свою пісню. Буде що згадати.
Олег Олійник
