Нарешті став відомий американський сценарій для Єгипту: президент Мубарак має піти, а його місце заступити віднедавна віце-президент, шеф секретних служб («мухабарат») Омар Сулейман, який і очолить перехідний уряд до нових виборів. Досі Вашингтон уникав прямих вимог відставки Мубарака, обмежуючись риторикою про «впорядкований перехід влади», та й то вже після оголошеної обіцянки давнього союзника не брати участі в наступних президентських виборах, що мали б відбутися в другій половині цього року.
Генерал Сулейман – найприйнятніша фігура для США, гарант продовження політики Мубарака в регіоні – щодо збереження мирної угоди з Ізраїлем та ворожої позиції до Ірану. До особистих чеснот Сулеймана в очах Вашингтона відносять тісну співпраця з ЦРУ в скандальній справі про таємні тюрми, перевезення, тортури підозрюваних у приналежності до міжнародних терористичних угруповань (без суду і права на захист). До того ж генерал добрий знайомий, навіть друг багатьох у Тель-Авіві. Свого часу виступав посередником у полагодженні конфлікту між палестинськими рухами “Фатх”, що керує офіційною Палестинською Адміністрацією на Західному березі Йордану, та “Хамас”, що утримує владу в Газі, але, за загальним визнанням, його посередництво тільки посилило розкол у палестинському визвольному русі.
В ідеалі саме Сулейман мав би обратися президентом після отого «впорядкованого переходу». І він уже поводиться як лідер, пропонуючи переговори опозиційним силам, включно з «Братами-мусульманами». За умови припинення вуличних протестів. Демонструє він лояльність до Мубарака, публічно називаючи його «батьком» (прямо як колись Ющенко Кучму) – а це означає, що весь генералітет монолітний у настроях і відданий корпоративній солідарності. А головне, за Сулейманом – армія, найшановніший і найсильніший інститут у єгипетському суспільстві, - за вплив (і фізичну силу) якої ще не може позмагатися жодна опозиційна сила, включно з ісламістами.
Нобелівський лауреат Мохамед Ель-Барадей явно програє у лояльності порівняно з Сулейманом. У Вашингтоні йому не забудуть небажання на посаді директора МАГАТЕ сприяти санкціям проти Ірану та публічні заяви про брак доказів, що Тегеран створює ядерну зброю, ба більше, ідеї перевірити ізраїльські ядерні об’єкти, що й для Тель-Авіва, і для Вашингтона є посяганням на святе.
Інший донедавна відомий опозиціонер Айман Нур, колись головний опозиційний кандидат проти Мубарака на президентських виборах, поводиться напрочуд пасивно, схоже, відчуваючи, що отриманий тоді результат у 8% голосів не був надто сфальсифікований.
Європа ж загалом не може отямитися від єгипетської кари. Тепер цікаво, хто наважиться першим повторити за Вашингтоном вимогу Мубараку піти якнайшвидше. Досі в європейських столицях і Брюсселі просто скиглили про обережність. Найбільше потішив речник з міжнародних справ європейських консерваторів у Європарламенті англієць Чарльз Теннок: «Прямі заклики до зміни режиму – це великий ризик, окрім цього, це втручання у внутрішні справи країни, яка довгі роки була союзником Заходу». Це, до речі, той самий Теннок, який роками кричить, що треба повалити «останнього диктатора Європи» Лукашенка. Тут він «втручання у внутрішні справи країни», вочевидь, не вбачає. Теннок, варто згадати, пару років тому через європейську пресу звертався і до Ющенка зняти свою кандидатуру на виборах президента на користь Юлії Тимошенко. Звичайно, і в цьому він не вбачав «втручання». А от, наприклад, коли в Албанії два тижні тому урядові війська застрелили трьох і поранили півтори сотні учасників маршу опозиції, то тут Теннок і товариші – ні пари з вуст…
Інший вагомий інтерес Європи в Єгипті, як і в Тунісі, - економічний. Треба захистити своїх інвесторів та їхні прибутки. Уже підрахували, що під час масових протестів економічні збитки сягнули 8 мільярдів євро. Хто компенсує ці непередбачені втрати європейському капіталу? До речі, ніхто в Європі не поспішає накласти арешт на майно й заморозити рахунки екс-президента Тунісу Бен Алі, які тільки у Франції оцінюють у 6 мільярдів євро, більш того – повернути, так би мовити, награбоване народові.
Про сімейство Мубарака взагалі мовчать. Воно й зрозуміло: хто на шкоду собі втрачатиме таких цінних інвесторів? Це й пояснення тим наївним в Україні, котрі на приватних зустрічах розпитують послів країн ЄС, чи не запровадять вони санкції проти українських можновладців на кшталт таких, що освіжили проти Лукашенка та півтори сотні посадовців. Посли ж у відповідь ніяково говорять про діалог, висловлюють занепокоєння… Справді, хто наважиться щиро сказати, що замороження статків Лукашенка у Європі рівносильне позбавленню його земельної ділянки на місяці – ні першого, ні другого в білоруського президента в європейських країнах, зрозуміло, немає.
Отож, революція в Єгипті впорядковується. Опозиційні партії, включно з ісламістами, окрім гасла «Геть Мубарака!», нічого ще не винайшли й заявили про готовність брати участь у переговорах і навіть перехідному уряді. І, як уже переконалися, під пильним оком Вашингтона. Народ потроху втомлюватиметься і втрачатиме ейфорію. Невдовзі людям можна буде сказати: «Дякуємо за роботу, можете йти і… не заважайте нам працювати для вашого блага». Як це було сталося в Києві в січні 2005 року.
Ігор Слісаренко
