Тижневик “Фокус” підготував черговий рейтинг найбагатших людей України. У країні живе 21 мільярдер, а їх загальний статок становить 58 мільярдів доларів. Для порівняння, видаткова частина держбюджету України на 2011 рік – 321,92 мільярдів гривень, або 40,7 мільярдів доларів. Тобто два десятки товстосумів мають більші фінансові активи, ніж усе населення величезної 48-мільйонної країни?
Давайте пофантазуємо і уявімо, що рік тому не Віктор Янукович і його партія пришли до влади, а наприклад, Юлія Тимошенко із своїм БЮТ або Олег Тягнибок з чарівною «Свободою». І що б принципового змінилося в державі, в парламенті, в уряді? Правильно думаєте, нічого!
А чому? У чому причина? Та тому, що в Україні є специфічний товар, вартість якого унікальна і належить він поганим хлопцям. Цей товар називається «владою».
Хоча в країні, де всі знають, що Земля стоїть на трьох китах і не можна говорити про те, що Сонце крутиться навколо Землі, констатуємо, що віце-прем`єри і міністри Андрій Клюєв, Сергій Тігіпко, Валерій Хорошковський, Борис Колесников, головний банкір країни Сергій Арбузов свої капітали збільшили на сотні мільйонів доларів. Що ж, наша бідність народжується з їх достатку.
Тому напрошується висновок. В Україні політична система, працює тільки на один соціальний кластер, на одну верству – на чиновників-підприємців, які володіють всім об`ємом і повнотою влади.
Іншими словами, благополуччя українських мільярдерів, чиновників, які займають державні синекури, існує не тому, що вони орють і сіють, будують заводи і пароплави, піклуються про «соціалку». А тому, що вся політична система (держава, парламент, в`язниці, суди, прокуратура) країни працює тільки на них.
Рік влади «Партії регіонів» на чолі з їх лідером-президентом дав нам шанс оцінити матеріальний внесок (точну цифру, в американських доларах) адміністративного і політичного ресурсу у вартість вітчизняного бізнесу і бюрократії. Для цього виявилося достатньо порівняти два показники. З яким капіталом це державні і бизнес-мужі ввійшли до влади в лютому 2010 року і що сьогодні мають у власних засіках.
Хто ж забезпечує цей грабіж народу і держави серед біла дня? Який «механізм» цього водопаду, цієї країни Ельдорадо, золотих потоків до кишень ненависних буржуїнів?
Тому нинішній порядок денний полягає ось у чому: де узяти гайдарівського хлопчиша-кібальчиша, який помре в боротьбі з диким українським капіталізмом? Хочу разом з цим героєм помолитися, як колись молився старий єврей: «Вперше я тебе прошу, Господи! Смерті... Не для себе прошу...»
Доленосний палець нардепа
Давайте разом подумаємо. Вже місяць країна обговорює доленосну проблему. Бути чи не бути Україні визначається «пальцем» - звичайним перстом долоні, дорогоцінної депутатської руки.
Від того, чи будуть нардепи голосувати «пальцем», та ще й самі, особисто, як це роблять їх колеги в усіх парламентах світу, або якось по-іншому, залежить наше все – майбутнє або, як писав один Генеральний секретар КПРС: буде у нас і хліб, і гречка, і пісні!
Український виборець сотні разів чув від законодавців, що Верховна Рада стане недієздатною, якщо депутати особисто натискатимуть на кнопки. Чомусь пригадав маркіза де Кюстіна, який говорив, що «брехати тут – значить охороняти престол, казати правду – значить підтривати основи».
Нонсенс, абсурд якийсь! Хіба депутати не для того обираються до парламенту, щоб обговорювати і приймати закони? Але їм ніколи, причому не через лінь. Ну, наприклад, справи у них – набити морду сержантові ДАІ за те, що той парламентського небожителя зупинив за перевищення швидкості...
Високопоставлений нардеп парламентського комітету з регламенту (називати його з етичних причин не буду), в інтерв`ю журналістам взагалі заявив про те, що він мріє про той час, коли не депутати, а їх помічники, юристи, доктори наук, сидітимуть в сесійному залі і тиснутимуть на кнопки «за і проти». «Отоді і стане, - захоплено вигукнув нардеп, - наш парламент справді професійним».
Якийсь абсурд... Давайте пофантазуємо... логічно, як любив говорити наш майданний екс-президент.
Приходить після важкої роботи на золотій копальні названий нардеп, ідеолог нової концепції українського парламентаризму, до себе додому, відкриває власну квартиру, а там стоїть біля вішалки якийсь незнайомий тип. Причому набагато розумніший і молодший за нашого героя, і говорить, що він і є той самий фахівець, якого найняла на прохання нардепа консалтингова компанія. І надалі він, а не депутат займатиметься сексом з його дружиною – професійно і компетентно, дітей там забирати з садка, в ресторан ходити, у відпустку на моря їздити з коханкою нашої слуги народу.
Хтось скаже, дурощі можна писати нескінчено. Але ми, на рівні здорового глузду, про який говорять у своїй клятві на царювання навіть англійські королі, констатуємо наступне.
Прожекти і мріяння тих, хто не бажає сам працювати й особисто у Верховній Раді тиснути на кнопки «за і проти», саме і свідчать, що депутати вже сьогодні ніяк не вписуються в принцип розділення влади, в геніальний винахід батьків-засновників американської державності. Тому питання: а чи потрібний Україні парламент в тому вигляді, яким він є?
До речі, ще одна проблема. А чи потрібний спікер Володимир Литвин? Адже він уже давно працює чи то прес-секретарем, чи то муедзином, чи то глашатаєм у парламентської більшості.
Натомість справжінм головою Верховної Ради є дивна людина, яка сидить не за трибуною, а в залі, в звичайному депутатському кріслі. Після того, як пан Литвин проспіває назву закону, цей чоловік, немов римський імператор в Колізеї після бою гладіаторів, підіймає палець то вгору, то вниз. Ну, а потім парламентські патриції починають бігати (порожній зал дозволяє це робити) і натискати на кнопки.
Майже як у Росії, Верховна Рада – це не місце для дискусій і ухвалення законів. Український ареопаг схожий на базар, на ринок влади. Де все, від найголовніших учасників до примітивних, кулуарних лобістів, продають, заробляють, спекулюють на владі.
Україні не потрібний партійний парламент
Враховуючи, що парламент в Україні – це зовсім не парламент, який змальований у класичних підручниках і існує в цивілізованих країнах, а влада в нашій країні не інструмент, не засіб, а товар, який має (за Марксом) споживчу, мінову, накопичувальну вартість, - нам треба дружно відмовитися від багатьох європейських демократичних цінностей і створювати своє, українське народовладдя.
В першу чергу, партійний і політичний парламент Україні не потрібний! Ми не доросли до британського парламентаризму, якому ось уже вісім століть.
Спочатку, щоб залишитися на політичній карті світу, треба займатися не економікою, не виробництвом (все одно все вкрадуть і вивезуть в офшори), а думати про те, як далі організувати політичне управління суспільством і країною, тобто соціальним менеджментом.
Для цього, по-перше, потрібно пам`ятати, що Україна – це (як казав дикун в «Апокаліпсисі» Мела Гібсона) наш ліс! А ми люди однієї крові. Нашій країні не слід законодавчу владу формувати, спираючись на партії, які є атавізмом минулого ХХ століття. І давно є звичайними PR-конторами «з дебітом і кредитом», а не громадськими організаціями, що представляють політичні й економічні інтереси певних соціальних страт суспільства.
По-друге, здоровий глузд підказує, що в Україні є верстви, корпорації, класи, соціальні групи, інтереси яких і повинні бути представлені в найвищому законодавчому органі країни.
Почати треба не з крові (хоча на війні на підборах не ходять), а з того, що найвищий законодавчий орган в Україні повинен бути становим і (враховуючи гостре національне питання) регіональним.
По-третє, нинішній парламент захищає і представляє інтереси лише двох соціальних кластерів суспільства – підприємців і чиновників. А хто в парламенті представляє інтереси пролетарів і селян? Вчителів, лікарів і військових? Священиків і студентів? Пенсіонерів і інвалідів? Ну, погодитеся, не можуть всі соціальні групи жити нижче плінтуса, а мільярдери набивати за наш рахунок собі кишені.
Відповідь тут один – фронда.
На завершення притча для найрозумніших.
Помер Альберт Ейнштейн. Зустрівшись з Богом, він попросив:
- Господи! Покажи мені формулу всесвіту.
А потім, надивившись на цифри і значки, радісно повідомив Всевишньому:
- А у вас отут ось помилочка!
На що Бог відповів:
- Ми знаємо про це.
Віктор Тимошенко
