Фільм Андрона Кончаловського «Битва за Україну» вже викликав бурхливу реакцію серед глядачів. Все, про що йшла мова у фільмі, не нове: практично всі гіпотези і тези озвучувалися впродовж останніх десяти років в тій або іншій інтерпретації. Журналісти й експерти не раз звертали увагу на те, що офіційна версія процесу підслуховування розмов Леоніда Кучми і подальшого зникнення Георгія Гонгадзе не витримує критики. З технічної точки зору майор Мельниченко не міг записувати Кучму самотужки і на звичайний диктофон. Хтось налаштовував Кучму проти Гонгадзе і потім акуратно вичищав розмови, які передували гнівним реплікам на адресу журналіста. Дуже вже спланованою і цілеспрямованою була акція проти Кучми, щоб вважати її проявом журналістської стихії. Одне слово, про все це говорилося й раніше.
Але!
Головні моменти у фільмі – це те, що його зняв кінорежисер зі світовим ім`ям і те, що він спробував систематизувати всі неточності, недомовленості, суперечності, гіпотези і загадки, якими просто напхана вся історія зі зникненням Гонгадзе. І при цьому режисер робить висновок: справа Гонгадзе і плівки Мельниченка – це наслідок геополітичної битви за Україну, що розгорнулася на самому початку «нульових» років між США й Росією.
Кончаловський залишає поле для роздумів: а хто, власне, затіяв весь скандал? Хоча, по суті, це не так важливо. Важливе інше: Україна стала полігоном для відпрацювання брудних технологій. Далі був Нью-Йорк 11 вересня 2001 року. Далі були Беслан, «Норд-ост» і вибухи в Московському метро. Були «Кольчуги» і звинувачення на адресу Саддама Хуссейна в підготовці до використання заборонених видів зброї. Було злагоджене цькування України російським Газпромом за мовчазної підтримки Заходу – тільки для того, щоб прикрити серйозні проблеми в російській газовій сфері звинуваченнями нашої країни в крадіжці газу. Були інші провокації – більш менш успішні. З винаходом все більш і більш цинічних інформаційних посилів. Москва і Вашингтон, Париж і Рим, Берлін і Лондон – всі брали участь у світових змаганнях на тему «хто краще обдурить світову спільноту». Придумані і ніколи не існуючі хвороби (типу «пташиного» або «свинячого» грипу), на боротьбу з якими витрачаються мільярди. Віртуальні покоївки, яких нібито намагається згвалтувати велелюбний глава Міжнародного валютного фонду. Міфічні «парникові ефекти», на які витрачаються сотні мільярдів, а деякі віце-президенти США навіть одержують Нобелівські премії.
Найгірше, що за всіма цими цинічними діями стоять життя і моральний стан простих людей, які вірять, які піддаються стресам, які гинуть у підірваних потягах метрополітену, в літаках або в баштах-близнюках. Яким доводиться йти на війну – в Ірак або Чечню, до Лівії або до Афганістану. Яким доводиться голосувати – інакше програють. І програвати – тому що проголосували…
Провокація проти України була однією з перших спроб увергнути світ у нову епоху – епоху віртуальної політичної реальності. Середньовіччя почалося з руйнування Риму. Новий час – із плавання Колумба (або з революції Кромвеля – як кому завгодно). Новітня історія Західної Європи – з Французької революції. Новітня історія Східної Європи – з Жовтневої революції. Імперіалізм – з англо-бурської війни і війни між США і Іспанією. Холодна війна – з промови Черчилля у Фултоні. Епоха віртуальної реальності – з «Кучмагейту» і справи Гонгадзе.
Ті, хто сьогодні вгледів у фільмі якийсь замовний характер, помиляються. Думаю, точно з таким же ступенем цинізму можна говорити про те, що Михайло Ромм зняв «на замовлення» фільм «Звичайний фашизм» або Френсіс форд Коппола «Апокаліпсис сьогодні» - адже ці фільми були зняті справжніми Майстерами тоді, коли суспільства, обпалені війнами, шукали відповіді на багато актуальних запитань. Завдяки Майстрам розставлялися акценти, формувалися світогляд, оцінки. Так було і так буде.
Врешті-решт, Кончаловський дає своє бачення і нікому його не нав`язує. Він запрошує до дискусії. Він дає можливість висловитися таким різним людям, як Мороз і Гольдфарб, Мостова і Табачник, Мельниченко і Фельштинський. Він насичує фільм хронікою. Він намагається відтворити ситуацію. Він розмірковує про Час і про Людей. І ставить питання, на які не може знайти відповіді. І на які, на жаль, сьогодні не шукають відповідей і в Україні. Слідство у справі Гонгадзе самоусунулося від всіх версій «касетного скандалу» і мертвою хваткою вчепилося в екс-президента Леоніда Кучму, явно намагаючись дати суспільству просту відповідь на одне з найскладніших питань сучасної України.
А зараз і деякі критики починають іронізувати над тим, що Кончаловський ставить дуже наївні питання або будує легкі конструкції. Але насправді це питання, які задають тисячі простих людей, які сприймають дійсність без політологічних або журналістських ускладнень. Якщо був диктофон, то хто його перезаряджав? Якщо були плівки або чіпи, то хто їх розшифровував? І де оригінали? І якщо Мельниченко не віддає оригінали, то хто і що може ще спливти в майбутньому? Яка інформація? Де гарантія, що завтра нам не нададуть – із посиланням на плівки Мельниченка – інформацію про участь нинішніх можновладців у «кривавих оргіях з процесом поїдання плоті християнських немовлят»? Чому жертвою був вибраний саме Гонгадзе? Адже Георгій не був радикально-опозиційним або найбільш непримиренним журналістом? Чому Мельниченко, знаючи про підготовку замаху на Гонгадзе, не попередив його? І яка в цьому роль Мороза? «Як багато питань! Як мало відповідей!», - вигукував герой Бертольда Брехта.
Колись у своїй книзі про Леоніда Кучму я написав: «Враховуючи безліч вищеперерахованих чинників і безліч сторін, зацікавлених в усуненні Кучми за допомогою провокації і стихійного виступу мас, можна припустити, що Кучма і Гонгадзе стали жертвами однієї і тієї ж політичної інтриги і однієї і тієї ж групи осіб, що задумали комплексну операцію з прослуховування, дискредитації і усунення Президента. Гонгадзе убили фізично, Кучму хотіли перетворити на політичний труп». Я готовий знову повторити цю тезу, і фільм Кончаловського ще більше переконав мене у моїй правоті.
…Найгірше, що битва за Україну триває. І в цій битві будуть нові провокації і нові загадкові сторінки. Час від часу влада рапортуватиме про розкриття злочину і про упіймання злочинців – то «тєрпіл»-міліціонерів, то блаженно всміхненого генерала Пукача, який, ретельно ховаючись і маскуючись, майже десять років носив у кишені брюк новеньке, тільки що виписане на його ім`я посвідчення генерала міліції. І чим частіше рапортуватимуть про чергове просування в справі, тим більше з`являтиметься загадок і запитань.
Андрон Кончаловський підводить нас до розуміння факту: те, що відбулося в кінці 2000 року, - продукт імпортних технологій. Де, за чиї гроші, на чиє замовлення зготували криваві технології – на це питання треба знайти відповідь. Хоча ще десятиліттями сперечатимуться історики й журналісти навколо цього питання – майже як над питаннями «Хто убив Кенеді?», «Чи був Берія дійсно ворогом народу?», «Як загинув Гагарін?», «Чому затонув «Титанік»?» і т.д.
….Напевно, разом із документальним фільмом епоха Кучмагейту і зникнення Гонгадзе заслуговує добротного художнього осмислення. Дуже хочеться вірити, що автор «Одіссеї» і «Лев зимой» може відтворити сильну за виразністю галерею образів і найпотужнішу за насиченістю драматургію на основі подій десятирічної давнини. Принаймні, в історії України є не так багато сторінок, які привертають до себе погляди світової громадськості. І які варто розкривати не тільки слідчим прокуратури або журналістам, але й кожному, хто намагається знайти правду.
Кость Бондаренко
