Люди, які в дитинстві росли фактично самі - поверталися додому після школи в порожні квартири, самостійно вирішували свої проблеми і їли те, що було в холодильнику, - отримали дивовижну здатність переносити самотність. Про це психолог Лахлан Браун пише на шпальтах видання VegOut.
За його словами, ці люди рано зрозуміли, що бути наодинці - це не надзвичайна ситуація, і їм вдалося свою "тиху самостійність" перетворити на "своєрідну емоційну витривалість, яку мало хто ще має".
Покоління "із ключем на шиї"
За словами автора, термін latchkey kid ("дитина із ключем на шиї") став популярним у 1970-80-х роках і описував дітей, які після школи поверталися в порожній дім, бо обоє батьки працювали. Він навів дані дослідженні 2004 року, у якому це покоління було назване одним із "найменш доглянутих". Браун пояснив, що таке явище було зумовлене зростанням рівня розлучень і збільшенням участі жінок на ринку праці в той час, коли системного позашкільного догляду за дітьми фактично не існувало.
При цьому, пише психолог, протягом років вважалося, що це погано, що діти, залишені самі на себе, страждатимуть. І для деяких, особливо дуже маленьких або тих, хто перебував у небезпечних умовах, це справді було так, погодився він.
Але для великої кількості таких дітей години без нагляду не призвели до шкоди, зауважив Браун, а сформували специфічну психологічну здатність, яку дослідники лише зараз починають повністю усвідомлювати.
Що насправді формує самотність
Браун пригадав роботу британського психоаналітика Дональда Віннікотта 1958 року, у якій той стверджував, що здатність бути наодинці - одна з найважливіших ознак емоційної зрілості. Він чітко відрізняв її від ізоляції чи самотності як страждання. Ішлося не про відчуження, а про позитивну навичку - психологічну здатність існувати у власній компанії без тривоги, пише психолог.
"Його ключова ідея була парадоксальною: здатність бути наодинці формується через досвід самотності у присутності надійної людини. Дитина, яка знає, що батько чи мати поруч, навіть якщо вони не взаємодіють активно, поступово формує внутрішнє відчуття безпеки. З часом це відчуття стає "переносним" - його можна брати із собою в порожні кімнати, тихі вечори та довгі періоди без структури, не відчуваючи покинутості", - пояснив Браун.
Він підкреслив, що досвід "дітей із ключем на шиї" не зовсім відповідав цьому опису, адже батьків насправді не було в сусідній кімнаті - вони були на роботі. Але, за його словами, для багатьох дітей, особливо тих, хто знав, що їх люблять і що батьки повернуться, відбувалося щось подібне: самотність для них стала не травмою, а тренуванням.
Дослідження 1996 року перевірило концепцію Віннікотта на практиці, опитавши 500 дорослих у США щодо їхнього ставлення до самотності. Науковці виявили, що люди, яким комфортно наодинці, мають нижчий рівень депресії, менше фізичних симптомів і вищу задоволеність життям, розповів Браун і додав, що здатність бути наодинці - це не просто риса характеру, а справжній психологічний ресурс.
Покоління, яке випадково навчилося заспокоювати себе
За словами автора, цей досвід дав мільйонам дітей тисячі годин неструктурованого часу наодинці саме в той період розвитку, коли мозок вчиться саморегуляції.
"Не було додатків. Не було запланованих занять. Не було батьків, які пояснюють або підказують рішення. Тобі було нудно - і ти мав придумати, що з цим робити. Ти лякався шуму - і мусив заспокоїти себе. Ти був голодний - і шукав, що поїсти. Ти відчував самотність - і мав пережити це або знайти спосіб заповнити час", - йдеться у статті.
Психолог пояснив, що кожен із цих мікродосвідів був уроком саморегуляції, причому не тієї, яку дають на заняттях чи в терапії, а тієї, що формується через багаторазове повторення і завдяки цьому стає автоматичною.
Чому інші покоління цього не мають
Браун пише, що покоління до "дітей із ключем на шиї" переважно мало матерів-домогосподарок. Діти поверталися додому в кероване середовище, де були структура, нагляд, турбота, але вони мали менше простору для формування витривалості до самотності.
"Наступні покоління отримали іншу форму контролю: організовану активність. Футбол, репетитори, музика, заплановані зустрічі. А згодом - смартфони, які гарантували, що навіть фізично наодинці дитина ніколи не залишається наодинці зі своїми думками", - зазначив він.
Таким чином, а його думку, покоління "дітей із ключем на шиї" опинилося в унікальному історичному вікні, де умови були ідеальними для формування людей, яким справді комфортно у власній компанії.
"Я думаю про це у своєму житті в Сайгоні. Я можу сидіти на балконі годину, дивитися на мотоцикли й думати ні про що. І це відчувається як розкіш, а не покарання. Моя дружина іноді дивиться на мене в такі моменти й питає, чи все гаразд. У мене більше ніж гаразд. Це мій найприродніший стан", - розповів Браун.
Він додав, що ця здатність не прийшла з мудрості чи дисципліни, а з’явилася завдяки сотням порожніх післяобідніх годин, коли нікого не було вдома, і він змушений був "навчитися бути собі компанією".
Водночас Браун визнає, що деякі "діти з ключем на шиї" справді були занедбані, деякі боялися, деякі жили в небезпечних умовах, "але для великої більшості - тих, хто мав відносно стабільне життя і батьків, які просто працювали, - цей досвід сформував конкретну й вимірювану якість: комфорт із самотністю, який працює як психологічний ресурс протягом усього життя".
Раніше УНІАН розповідав, чому після 60 одні люди ще довго активні, а інші - різко "здають". Психолог Лахлан Браун дав пораду старшим людям, які відчули, що сповільнюються. За його словами, починати треба не з дієт чи прийому добавок, а із трьох запитань: "Де мене чекають завтра?", "Хто помітить, якщо я не прийду?" і "Що я ще не завершив?".
"Якщо ви можете відповісти на всі три - з вами все буде добре. Якщо ні - це не означає, що ви старієте. Це означає, що ви перестали знаходити приводи залишатися "в грі". А саме ця "гра", як показують дослідження, і є тим, що підтримує життя", - підкреслив він.
